Донбас після Мінська: європейський Пханмунчжом або «земля без щурів»

Ну, якщо не повністю, то на три чверті. Бо якщо раніше політикою більш цікавилися старенькі в чергах за пенсією, то тепер нею цікавляться всі. Ну і, зрозуміло, оптимісти порівнюють Мінськ з Осло-93, песимісти - з Мюнхеном-38. Абстрактність формулювань і однозначна нещирість заяв дають найширший спектр для трактувань події, для пошуку найдивовижніших аналогій. Цілком можливо, що така собі поліфонія призведе, врешті-решт, до появи одного або декількох моральних авторитетів, до прогнозів яких суспільство буде прислухатися, подібно до того, як з космічного пилу зароджуються світила. Але світил немає у нас зараз, один інформаційний пил.

Я ж пропоную тим часом звернути увагу не на Мюнхен з Чемберленом, ні на Осло з Арафатом, а на іншу частину світу, де на Корейському півострові знаходиться село Пханмунчжом. Стоїть воно рівно посеред демаркаційної лінії, що розділяє Північну і Південну Кореї, і не належить жодній з них, а управління околишньою територією розміром з Сан-Марино здійснює спільна міжкорейська комісія та ООН. Саме тут відбуваються всі офіційні контакти між Пхеньяном і Сеулом, саме тут кожні два роки ми чуємо про черговий «прорив». Це слово неможливо не вживати без лапок, адже жодна сторона, підписуючи чергові «проривні» документи, і не думає їх виконувати. Це - гра на внутрішню і зовнішню аудиторію, ідеологічний прийом, в який вже ніхто не вірить, але він існує якось сам по собі, безглуздий по суті ритуал, на кшталт полуденної стрілянини в Севастополі з гармати: припиниш його - і різко буде чогось не вистачати. А то ще більше: раптом без цього ритуалу щось у світі да й завалиться. Думаю, жителям Ханаана теж не дуже хотілося приносити дітей в жертву Ваалу, але ще більш нестерпно було думати про те, що може статися з світобудовою, якщо раптом ці жертвопринесення припиняться.

Повертаючись до Пханмунчжому, ми бачимо абсолютно орвеллівський сюжет, коли відносини між двома корейськими державами ідеально копіюють відносини між Океанією, Євразією та Остазією. Якщо Пхеньян і Сеул до 1972 року демонстративно ігнорували один одного і навіть проводили підпільні «вибори» парламентарів на територіях один одного (тут ще одна алюзія з Мінськими угодами), то з першої міжкорейської зустрічі прем'єрів у згаданому Пханмунчжомі в 1972 році ситуація змінилася. Сторони навперебій почали кидати гасла негайного об'єднання і підписувати в цьому селі найсміливіші декларації. Приблизно кожен рік ознаменовувався якимось черговим «проривом». Пропагандистське гасло «нинішнє покоління буде жити в об'єднаній Кореї» стало таким же розхожим штампом, як «комунізм до 80-го року» за Хрущова. Єдине, що далі регулярних зустрічей розлучених родичів і створення єдиної олімпійської збірної справа не просувалася. Не допомогли навіть візити Кім Де Чжуна і Ро Му Хена в Пхеньян, теж оголошені «історичними». Буквально відразу ж знаходилася причина, чому епохальні угоди не можуть бути виконаними і чому винною в цьому повинна бути протилежна сторона. Зрозуміло, чим менш поважною була причина, тим більше вона роздувалася в пропагандистській кампанії - мовляв, дивіться, які ми принципові, ні п'яді рідної землі і т.п. Як правило, Північ обривала всі контакти після чергових спільних американсько-південнокорейських маневрів, Південь - після військових маневрів власне КНДР, іноді навіть уявних (загибель корабля «Суннан 2»). Але головне, що еліти обох держав абсолютно були не зацікавлені в якомусь виконанні підписаного, бо якщо корейці з обох сторін півострова і хотіли б жити в одній країні, то керівництво обох корейських держав явно відчуває для себе загрозу від такого собі проживання в єдиній країні . Жителі півночі бояться, що жителі півдня повністю відтіснили їхню еліту своїми грошима і чисельністю, жителі півдня - що реінтеграція обійдеться в таку суму грошей, що вся розігріта економіка РК просто завалиться. Єдиний вихід у такому випадку - нескінченна низка війни і миру, війни і миру. Враховуючи, що таким чином дві Кореї співіснують ось уже півстоліття, якийсь потенціал в подібній системі є.

Таким чином, якщо у нас в Мінську вдруге за п'ять місяців підписується «історичне» перемир'я, яке, очевидно, ніхто не збирається виконувати, можна припустити, що ми все-таки ближче саме до Пханмунчжому, в'їзд в який йде через заміновані мости з бравурними написами «Ура об'єднанню Кореї!». Чергова історична зустріч, барабанний бій, який потім переходить в гарматну стрілянину - і з інтервалом в два роки все повторюється знову. Причому, трюк цей дивно ефективний щоразу - думаю, кожен зустрічав у стрічках новин повідомлення про те, що в міжкорейському діалозі намічений якийсь черговий «стрімкий прорив» і багато хто сприймав цю інформацію абсолютно некритично, забуваючи про те, що такий же «прорив» був і в минулому році, і в позаминулому.

Проблема в тому, що еліти України та Росії хочуть інтегрувати Донбас не більше, ніж еліти обох Корей - возз'єднання країни. З кожного боку прораховано кількість збитків, в яку обійдеться утримання цієї валізи без ручки, і вирішено, що «особливий статус» - це найкраще, в якому можна утримувати цей failed region. Думаю, що в низах прагнення до єдності країни в Україні приблизно таке ж високе, як і прагнення корейців жити в об'єднаній державі. Навіть не виключаю, що в Росії відсотків вісімдесят населення вважають «Новоросію» споконвічно своєю. Але брати відповідальність за зміст цієї непередбачуваної і явно витратної території не збирається ніхто. Навіть будучи впевненим у своїй правоті, будь-який з учасників мінського квартету виходить з міркувань економічних, після чого впадає в такий же сум, як Сеульський панкорейський націоналіст, підрахувавши, у що обійдеться годування двадцяти мільйонів північних співвітчизників. Конфлікт між інтересами еліт (і аж ніяк не тільки українських) і сподіваннями народів (адже Путіну росіяни теж не пробачать «зраду Донбасу»), по ідеї, повинен призвести до формули «ні війни, ні миру» за корейським зразком, коли війна буде йти перманентно з перервою на підписання договорів про перемир'я. А якщо вже знову повернутися до Орвелла, то «окремим районам Донбасу» відведена така ж роль, що і частині Північної Африки, за володіння якої нескінченно билися Євразія з Океанією.

При чому біолог помітить, що перед нами аж ніяк не фактор «занадто людського». Біолог Штайнігер, досліджуючи популяцію щурів на маленькому острові Нордероог в Північному морі, виявив, що вся територія острова поділена між кількома зграями, які перебувають у стані війни не на життя, а на смерть між собою. Але постійні сутички між сім'ями відбуваються не по всій території острова, а на абсолютно нейтральних смугах між сімейними володіннями. Ці території не призначені для життя, щури тут не живуть, а лише приходять сюди воювати, тому «нічийні» ділянки землі Штайнігер назвав no rat's land. Якби він назвав їх, наприклад, Донбасом, він би не сильно помилився, хіба що щури обходяться без підписання Мінських договорів.

Єдиний, мені здається, хто виграє від такого стану справ, так це бацька Лукашенко, який раптом зі світового вигнанця перетворився на політичного діяча континентального масштабу. Якого всякі Меркель і Олланд, не кажучи вже про слов'янських сусідів, намагаються нині задобрити. Олександр Ригоравіч, втім, давно вже крутить геополітикою, як циган сонцем, і навіть якщо на землю впаде метеорит, він і його якимось чином конвертує в свою користь. Але нам-то від цього легше не стане.