Дипломатія відчуження: На що ЄС натякає білоруській та російській опозиції

Читаючи європейські новини, можна запідозрити, що в Росії та Білорусі таки змінилася влада. Президент Франції Еммануель Макрон збирається зустрітися з Тихановською. Яка перед тим виступала перед депутатами Європарламенту, зустрілася з прем'єром Литви, поговорила з представниками Держдепу США – і так далі. Фрау Меркель, забувши довірливі телефонні розмови з Володимиром Путіним, їздить тепер до клініки Шаріте – поговорити про життя з тим, кого боїться називати російський президент.

Це при тому, що міжнародні контакти не тільки Лукашенка, але й Путіна скоротилися, здається, до історичного мінімуму. Досить зайти на сайт російського президента, щоби переконатися, що впродовж останніх тижнів там, здебільшого, тасуються імена керівників Киргизії та Молдови, Туркменістану та Вірменії. Європа явно взяла паузу в стосунках.

З певної точки зору це, звичайно, адекватна дипломатична позиція. Яка демонструє "нерукопожатність" авторитарних лідерів, один із яких є відверто нелегітимним, а інший приносить європейським лідерам стільки проблем, що спілкуватись із ним немає охоти. Ця позиція також демонструє ставлення Європи до того, що відбувається в Росії та Білорусі.

Врешті-решт, певну роль в тому можуть грати й персональні фактори. Тому ж Макрону, звичайно, цікавіше потрапити на сторінки преси на фото з лідеркою білоруської опозиції у екзилі, аніж вести якісь переговори з відверто хамовитим Лукашенком, який дозволяє собі на адресу президента Франції коментарі далеко за межами не тільки дипломатії, але й просто доброго тону. Так само й сеанси телефонного "урезонювання" Путіна, які в певний момент проводила очільниця Німеччини, продемонстрували свою повну непрацездатність. Та й самі лідери "суверенних демократій", схоже, роблять все можливе, щоб їх просто залишили у спокої стосовно всіх питань, що мають стосунок до прав людини та інших ліберальних химер.

Тому зараз як Берлін з Парижем, так і Брюссель взяли курс на дипломатичну ізоляцію офіційної Білорусі та Росії. І не важливо, потрапить Лукашенко в санкційні списки, чи ні. До ЄС він, продовжуючи незаконно обіймати посаду президента Білорусі, не полетить. Що, мабуть, добре й правильно. Як і демонстрація підтримки опозиціонерам, які зуміли чкурнути від батьківщини й рідної влади заразом.

Але всі ці дипломатичні тілорухи недвозначно натякають, що і від політики додаткового дипломатичного та економічного тиску на Білорусь та Росіє Європа також відмовилася. Не буде ані переговорів, ні ультиматумів. Не буде навіть нових економічних санкцій проти мінського режиму. Просто тому, що "Білорусь не є і не повинна бути геополітичним питанням. Білорусь не повинна стати другою Україною" – як заявив іще в кінці серпня Жозеп Боррель. З усіма негативними і позитивними для обох країн конотаціями цієї заяви.

При тому в ЄС не відмовляються від гуманітарної складової всієї цієї історії. Як країни Балтії, так і Польща активно приймають біженців з Білорусі і навіть, по мірі сил, їх підтримують.

Але складається враження, що індивідуальна допомога білорусам чи й росіянам, які вимушені покинути батьківщину – це єдина форма підтримки, яку Європа готова надати мешканцям цієї країни. Можна по-різному ставитися до такого підходу. Але не враховувати його представникам білоруської чи російської опозиції було б нерозумно.