В "нормандському форматі" лишилося лише двоє

Мінські угоди, мертві без чітко прописаної послідовності етапів виконання, залишаться мертвими незалежно від того, скільки разів Порошенко з'їздить до Олланда, а Нуланд – до Суркова.

Очевидна активізація дипломатичних тілорухів, так чи інакше пов’язаних з війною на Донбасі, заставила багатьох українців знову задуматись про "баланс зрад і перемог". Ще б пак – Олланд в сто п'ятдесятий раз нагадав розчарованому грою збірної Порошенку про безальтернативність Мінських угод, а Нуланд знову летить до Києва та до Москви на якісь таємні переговори.

На добре чи на зле, вся ця хмара дипломатичних заходів, схоже, не призведе до жодних зримих змін у реальній геополітичній ситуації.

Бо якби мали рацію наші шановані „зрадофіли” – якщо б Порошенка у Франції збирались би примусити до якихось небажаних для України кроків на Донбасі, при цьому безумовно була б задіяна німецька сторона. Хоча би для демонстрації того, що все сказане – не легковажна витівка французьких лівих, які останнім часом взагалі багато чого говорять, особливо в парламенті, а консолідована позиція флагманів ЄС. Зважаючи на „президентський” формат розмови, присутньою мала би бути фрау канцлерін Ангела Меркель.

А на практиці ми маємо недовгу зустріч президентів з мантрою про „вічно живий Мінськ”, провальний футбол, і „щирий жаль” Порошенка стосовно декларації французьких парламентарів про потребу пом’якшення антиросійських санкцій. Фініта.

Щодо візиту Вікторії Нуланд у "східні столиці", то він, схоже, пов’язаний не тільки – а може, і не стільки з війною на Донбасі. Судячи з повідомлення Держдепу США, візит Нуланд до Києва не обмежиться дискусією на тему "як було би добре, якби росіяни перестали стріляти на Донбасі". Оскільки в програмі значаться ще й "пріоритети реформ", ходом яких, здається, у США задоволені дещо менше, ніж того бажали б у Києві. Щоправда, лапідарність Держдепу – і скромне мовчання українських учасників зустрічі не дозволяють зупинитись на цій цікавій темі детальніше.

Натомість уся дискусія стосовно подій на Донбасі з українською стороною, вочевидь, зведеться до запитання: „Стріляють?” – і аналогічної відповіді. Бо й про що тут іще говорити? Про вибори під артнальотами?

Стосовно цілей візиту до Москви – то слід пам’ятати, що на початку липня призначено великий і значимий самміт НАТО у Варшаві. На якому повинні остаточно вирішити, як і наскільки варто підсилювати „східний фронт НАТО”. А для поінформованого і зваженого рішення зовсім не зашкодить з’ясувати, чи не готує Володимир Володимирович якогось чергового шоу на східних кордонах. Для протидії психологічному ефекту від якого варто перекинути варшавським друзям зайвих кількадесят танків – чи що вже там буде потрібно. Говорити на цю тему з Путіним особисто чи з кимсь із російських „яструбів” – без сенсу, ті лиш кліпатимуть мутними КДБ-шними очицями. Натомість Сурков, як представник „гуманітарного” крила путінського режиму, гіпотетично може про щось натякнути Нуланд стосовно того, чи влаштує ближчим часом російський Генштаб черговий цирковий номер з десантними навчаннями біля Прибалтики – чи може, через брак коштів на пальне стримається. Тому з Сурковим і говоритимуть. Ні-ні, він жодним чином не ліберал, і якби в Путіна були плани початку реальних наступальних дій – Сурков би їх, звісно, не зрадив. Але насолити конкурентам по розподілу бюджету і монаршої уваги він цілком здатен.

А загалом складається небезпідставне враження, що європейські країни, які взяли на себе роль медіаторів в україно-російському конфлікті, зараз просто „відбувають номер”. Пригадавши власну вимогу провести вибори на Донбасі до кінця червня, вони за тиждень до цієї дати схопились і здивовано переглянулись – а де ж вибори? Помітивши, що виборів немає – і, здається, не буде, вони почали „вживати заходів”. А оскільки часу і сил придумати щось радикально нове у них не було, то все обмежиться черговим нагадуванням про „безальтернативніть мінських угод” (що ми вже почули) – і, ймовірно, наступною зустріччю у форматі „мінської четвірки”, з якої учасники роз’їдуться незадоволені одні одними. А єдиний реальний процес – збереження антиросійських санкцій – стане предметом більш чи менш непростих переговорів між очільниками німецького та французького МЗС та тією ж таки Нуланд. Яка вже встигла нещодавно повідомити, що Держдеп „буде послідовно працювати” в цьому напряму з європейськими партнерами.

А мінські угоди, виконання яких Росія ніколи до ладу й не починала, а Україна не може почати виконувати через цілком об’єктивні причини, так і залишаться предметом безальтернативного поклоніння двох реальних і старанних учасників – Франції з Німеччиною. Яким вони, щоправда, теж не надто потрібні.