Чому "казахський мир" у Сирії вийде гіршим за Мінські угоди в Україні

За інформацією Reuters, міністри оборони та закордонних справ Росії, Туреччини та Ірану провели зустріч в Москві 20 грудня, і сформулювали принципи угоди стосовно поділу зон впливу в Сирії. На основі цих принципів має бути сформульовано масштабну мирну угоду, котра, за задумом, раз і назавжди припинить громадянську війну в Сирії.

Про перемир'я вже оголосив Путін - з 30 грудня. 

За попередніми умовами, переговори між зацікавленими сторонами повинні розпочатись ближче до середини січня на нейтральній території – скоріше за все, в столиці Казахстану, Астані. Таким чином, не тільки Лукашенко, але й Назарбаєв зможе приміряти на себе роль миротворця. При тому участь США у переговорах не передбачена, принаймні, на "початкових етапах".

Суть пропозиції Путіна-Ердогана виглядає наступним чином. Асад матиме можливість "досидіти" президентський термін, після чого піде – з гарантіями недоторканості, які забезпечить йому наступний президент Сирії. Який, безумовно, буде алавітом. Ну, і заодно "стратегічним партнером" (щоб не сказати – бездарною маріонеткою) Росії та Ірану.

При тому Туреччина зможе контролювати прикордонні ділянки Сирії, підтримуваних і озброюваних Анкарою туркоманів ніхто не чіпатиме, і, саме головне, Анкара отримає право змішати з землею всіх курдів на території північної Сирії, яких тільки захоче.

Іран отримає надійний і гарантований наземний коридор для поставок зброї для Хезболли в Лівані.

При тому коли всі політичні питання з опозицією в Астані буде "вирішено", до переговорів допустять держави Перської затоки, і, можливо, США (цікаво, навіщо?). А в кінці до переговорів планують залучити навіть Європейський Союз – для здійснення гуманітарної підтримки регіону. В сенсі, для незворотного вкладання грошей у те непорозуміння на карті, яким мала би стати Сирія в результаті пакту Путіна-Ердогана.

Чому цей план не спрацює?

Для початку, він не враховує інтересів опозиції, яка не пов’язана з Туреччиною. Він не передбачає (і не може передбачити) серйозних гарантій безпеки для бійців опозиції, які б погодились скласти зброю. При тому вся логіка ситуації підштовхує бійців опозиції до переходу в дедалі радикальніші військові формування ісламістів, що безумовно підсилить і Фронт Аль-Нусра, і Ісламську державу, і всіх інших незліченних упирів, що жиріють на кривавому сирійському конфлікті.

План, в разі прийняття, є актом зради інтересів курдів – які є істотною збройною силою в регіоні, і які, в разі неспроможності Дамаску захистити їх від Ердогана, і не подумають владу такого Дамаску визнавати. Він не враховує інтересів ні країн Перської затоки, ні США – хоча на тлі всього вищепереліченого, це не так вже й важливо.

Хоча й Захід, насправді, може легко зіпсувати життя Путіну з Ердоганом – достатньо активізувати наступ на позиції ІД в Іраку, відкривши при тому їм коридор в бік Сирії.

При тому цілком ймовірно, що в Москві планують перед переговорами виконати класичний трюк з арсеналу радянських спеціальних служб. Завербувавши – або в якийсь спосіб примусивши до співпраці когось із реальної опозиції (або створивши цілком штучну "опозиційну групу"), Росія вестиме переговори тільки з нею. І при тому – о диво – зуміє домовитись. Забезпечивши видимість "консенсусу" стосовно угоди – і оголосивши всіх решту, хто в цей "консенсус" не потрапить, безнадійними екстремістами, яких слід бомбити до перемоги.

Такий трюк міг би спрацювати, якби Сирія була помітно меншою, і Росія могла б фізично знищити "неприєднаннях екстремістів". Чого в реальності не трапиться – в силу співвідношення сил сторін і слабкості асадівського режиму, який, схоже, вичерпав свої ресурси.

В будь-якому разі, ситуація складається дивна. Після стількох років громадянської війни в Сирії, здавалось би, слід радіти будь-якому шансу на мир. Але "мир", запропонований Москвою та Анкарою, радості чомусь не викликає.