Чи вдасться Столтенбергу зробити з України східний форпост НАТО

Сьогоднішній візит генерального секретаря НАТО Єнса Столтенберга до Києва вийшов, попри сподівання, масштабнішим, краще висвітленим і більш відкритим, ніж вчорашня зустріч Петра Порошенка з держсекретарем США Рексом Тіллерсоном, про справжні причини і наслідки якої ми можемо тільки здогадуватись.

Сухий наслідок цього візиту зводиться до наступного: НАТО підтримує Україну, Україна підтримує НАТО, і орієнтується на вступ до альянсу в далекому, практично неозначеному майбутньому.

Такий висновок природнім чином випливає із слів президента України Петра Порошенка про те, що заявку на отримання Плану дій з членства у НАТО Україна має намір подати у 2020 році.

До якого моменту, цілком можливо, на чолі України не буде Петра Порошенка, а на чолі НАТО - Єнса Столтенберга. Тому чи виконає хтось цю обіцянку, чи ні – нічия репутація істотно не постраждає.

Не кажучи вже про те, що вся ситуація до болю нагадує подання офіційної заяви щодо можливості приєднання України до ПДЧ. Яку було підписано Ющенком, Тимошенко і Яценюком не далі як 15 січня 2008 року. Після чого 3 квітня того ж року на Бухарестському саміті НАТО було погоджено декларацію, у якій Україну було запевнено в майбутньому набутті членства в НАТО. Ні заява, ні декларація нам якось не дуже допомогли.

Втім, не будемо про сумне. Бо сьогодні ситуація направду інша.

Звичайно, і НАТО не надто зацікавлене в нашому негайному членстві, і українська влада не готова всі ресурси кинути на приведення українського війська до стандартів НАТО.

Але при тому всі без винятку держави – члени НАТО чудово розуміють, що найкраща війна – це та, в якій їм не потрібно брати участь. Рівно як і те, що поки Україна протистоїть російській експансії, то східний кордон НАТО може почувати себе у відносній безпеці.

Звичайно, Кремль все рівно коїтиме всі можливі капості і у Польщі, і в країнах Балтії. Російські хакери і далі втручатимуться у вибори по всій Європі. Машина російської пропаганди працюватиме на повні оберти. Але зелених чоловічків не буде ні в Ризі, ні у Варшаві. Їх навіть у Перемишлі не буде.

При тому недореформована, недофінансована, знекровлена корупцією українська армія – це все-таки значна і обстріляна в реальних бойових діях сила. Звичайно, у армій країн-членів НАТО – далеко краще озброєння, екіпіровка і тренування. А в армій балканських держав – більший бойовий досвід. Але бойових зіткнень з регулярною російською армією українські військові, здається, зазнали чи не найбільше.

І на даний момент підтримка української армії – це найпростіший, найдешевший і найбезпечніший спосіб протидіяти геополітичним авантюрам Кремля. Як би цинічно це не звучало.

Тому і отримала сьогодні українська сторона чималий список "цукерок від НАТО" –40 мільйонів доларів, переданих членами альянсу через трастові фонди, допомогу та обладнання для розслідування кібернападів, і чіткі політичні сигнали стосовно того, що за порушення режиму припинення вогню на Донбасі НАТО вважає саме російських військовослужбовців.

І в разі, якщо українська сторона зуміє продемонструвати, що отримані шанси, кошти та устаткування підуть на реальне зміцнення армії та підвищення готовності протидіяти російській агресії, а не на збагачення окремих посадовців, потік допомоги тільки наростатиме. Незалежно від того, як складеться доля ПДЧ та інші непрості політичні пасьянси.