"Перемога" чи змова проти України: Чим обернуться переговори Путіна з Байденом

Від вчорашньої розмови президентів Росії та США чекали великих звершень, оскільки, з формальної точки зору, Москва готується до збройної агресії проти України. А Вашингтон готується унеможливити цю агресію, чи то прийнявши такі санкції, що режим Путіна не протримається і півроку, чи то до зубів озброївши Україну.

І під час розмови обидві сторони сказали все те, що мали сказати. Путін заявив, що "Росія серйозно зацікавлена у отриманні надійних, юридично зафіксованих гарантій, що виключають розширення НАТО у східному напрямку". І "проілюстрував деструктивну лінію Києва, спрямовану на повний демонтаж мінських угод та домовленостей, досягнутих у "нормандському форматі".

Натомість Байден "підтвердив підтримку суверенітету та територіальної цілісності України". І "ясно дав зрозуміти, що США та союзники відповідатимуть рішучими економічними та іншими заходами у разі військової ескалації". Що важливо, він вкотре нагадав російському колезі, що "червоні лінії" стосовно вступу України у НАТО існують тільки в уяві Путіна.

Формально, обидві сторони виконали заплановану програму.

В якості підтвердження "перемоги Росії" у тамтешніх ЗМІ озвучувалась теза про те, що із проекту оборонного бюджету США після розмови Путіна з Байденом зникли санкції проти "Північного потоку-2" та російського держборгу. Цю новину — під маркою "зрада" — передрукувала і частина українських ЗМІ. Тут маємо зразок конспірологічної свідомості. Оскільки "після" не значить "внаслідок". Ці санкції були внесені республіканцями в проект шляхом складних процедурних маніпуляцій. Подробиці процесу розписані тут. А демократи та адміністрація Байдена від початку робили все можливе, щоб їх заблокувати — і віддати "Північний потік-2" на відкуп Німеччині. Врешті, їм вдалося переконати республіканців — і проект отримав такий вигляд. Якщо хтось вважає, що документ обсягом більше півтисячі сторінок, з кількома десятками абзаців стосовно Росії, можна переписати між завершенням переговорів Байдена з Пуітним і прес-конференцією, і ще й узгодити у відповідному комітеті Сенату — то це, звичайно, його право.

Інша популярна "зрада" полягає в тому, що Байден після завершення переговорів з Путіним говоритиме з європейськими колегами, а тільки потім із Зеленським. Що викликає підозру — а раптом він уклав "таємну угоду" з Путіним, сформує єдину позицію Заходу — і вже в четвер натисне на Україну, щоби ми інтегрували Донбас на російських умовах.

Подібні алармістські припущення, на щастя, не мають жодного стосунку до реальності.

Просто тому, що зараз не існує "колективного Заходу", тим паче — керованого Джо Байденом. Зробити "ударну антиукраїнську групу" США не вдасться. Втім, як і забезпечити підтримку жорстких антиросійських санкцій з боку ЄС. Просто тому, що без трьох днів очільниця німецького МЗС Анналена Бербок сама була мішенню російської "машини брехні", спрямованої на знищення її репутації за допомогою фейків. А Емманюель Макрон зараз воює з політичними суперниками, два з яких користуються російською підтримкою і, дуже ймовірно, російськими грішми. Чи справді всі вони – разом із Борисом Джонсоном — докладатимуть всіх зусиль, щоб примусити Україну капітулювати?

Вже не кажучи про прикрий і недипломатичний момент, який полягає в тому, що Джо Байден і його адміністрація взагалі не дуже-то й здатні на швидкі й осмислені міжнародно-політичні дії...

Тому, здається, вчора не трапилося ані "зради", ні "перемоги". А США та Росія просто черговий раз продемонстрували, що при наявному керівництві жодна зі сторін не може запропонувати ані дипломатичного, ані військового розвитку ситуації, який міг би привести до завершення конфлікту. Вони не зуміли домовитись взагалі ні до чого осмисленого — навіть стосовно відновлення адекватної роботи дипломатичних місій. Взаємне скорочення яких давно перетворилося на форму демонстрації міжнародно-політичної рішучості Москви та Вашингтона.

Путін звично збирає війська на кордоні. Байден так само звично зливає в пресу інформацію про чергові "суперпекельні санкції". І розповідає, що, в принципі, Україну можна прийняти до НАТО — але не сьогодні. І не завтра. Беззмістовний рух по колу продовжується.

Що, втім, дає Україні час — і шанс. Шанс на розвиток військового потенціалу за умов підтримки частиною західних союзників. На отримання — і адекватне використання — міжнародної фінансової підтримки. Шанс на консолідацію політичної нації. Але реалізація всіх цих шансів залежить виключно від України та українців. А не від доброго "дідуся Джо", який вчора мав прогнати від нас злого Вовочку — але, схоже, не впорався.