Як Путін мелодраматично розплакався на сторінках Bild

Прорвав, так би мовити, ворожу інформаційну блокаду – не зважаючи на "значний вплив на німецьку пресу з-за океану", про який він не втратив можливості нагадати.

В цьому інтерв'ю Путін остаточно перейшов до нового амплуа. Тепер він не "будівничий керованої демократії в Росії", як то було на початку його кар’єри, і не "вершитель доль Всесвіту", російський Дарт Вейдер з обличчям-маскою, як то було в період високих цін на вуглеводні. Тепер він – "жертва несправедливого Заходу".

Російський президент, вичерпавши список погроз на адресу США та ЄС, спробував повторити світові легенду часів "молодого Путіна" про "ображену Росію".

Яка полягає в тому, що скориставшись "найбільшою геополітичною катастрофою" ХХ століття, Захід не злився з Росією в екстазі творення "нової Європи"(?!), а дозволив НАТО розширятись далі на Схід. Так ніби НАТО – якась чужорідна самокерована пухлина, а не військова організація, що десятиліттями захищала спокійний сон тих самих німців від божевільних радянських генсеків.

А все, в чому винна Росія – це у тому, що в кінці 90-х та на початку 2000-х не зуміла сформулювати своїх геополітичних інтересів і не наважилась публічно їх відстоювати (як Вам там у труні на Новодівичому, Борисе Миколайовичу? Не тисне?).

Той факт, що Європу можна було, при бажанні, об'єднати з СРСР хіба в 1940 році – коли і там, і там були концтабори, а зовсім не в 1990, коли по один бік залізної завіси була розвинута демократія і суспільство добробуту, а по другий – портрети генсеків і магазини з морською капустою на полицях, Путіна чомусь не хвилює.

Суть його інтерв’ю, звісно, не встановлення історичної правди – а тонка гра на почуттях провини німців. І намаганні зобразити із себе не вірного послідовника фюрера, вмілого у пропаганді та аншлюсах (яким він проявив себе на ділі), а безневинну жертву обставин. І злих США, звичайно.

Він має нахабство навіть ставити знак рівності між окупацією Криму і відокремленням Косово. Що мало би право на існування тільки в тому разі, якби Косово через день після відокремлення стало новим штатом США.

Ці потуги могли б виглядати жалюгідними і смішними, якби не момент, у який вони відбуваються. Момент, коли після новорічних подій в Німеччині – та нещодавніх подій у Франції – по всій Європі люди засумнівались у доречності і логічності політики своїх урядів.

Звичайно, погана робота поліції – чи навіть надмірне захоплення прийомом сумнівних мігрантів, не має нічого спільного з антиросійськими санкціями за кримський аншлюс чи війну на Донбасі. Як би не намагався Путін поєднати ці дві непоєднувані речі.

Але теза про те, що "нам не треба сваритись з росіянами, якщо наші біди через сирійців та африканців" неминуче буде піднята європейськими ультраправими і просто правими (хай і в більш "толерантних" формулюваннях). На популяризацію цієї тези, без сумніву, запрацюють залишки російських грошей у Європі. Це буде, ймовірно, останній наступ російської пропаганди перед тим, як фінансова криза примусить її бодай на якийсь час якщо й не замовкнути – то значно ослабнути.

Путін все ще сподівається розділити позиції ЄС та США стосовно Росії – повпливавши, в першу чергу, на Францію та Німеччину. Як свого часу сподівався вивести з гри західних союзників Адольф Гітлер, кидаючи в бій свої останні резерви в Арденському лісі, на стику сил США та Великої Британії – до речі, теж у січні місяці. Не допомогло. І будемо надіятись, знову не допоможе.