Збірна програла: Як реагувати Україні

І тепер у нас є, як у казці, три шляхи розвитку. Перший, яким вже дехто почав іти: розповісти, що все пропало. Другий – запропонували мільйони людей, яких підтримав Зеленський, звучить як стара кричалка Динамо Київ: "Обидно, досадно, но ладно, ладно, ладно".

І нарешті є третій варіант: піти шляхом Бельгії чи Ісландії, які сказали, що ми маємо докорінно змінити все в футболі, щоб це стало загальнонаціональним об‘єднуючим фактором (ісландці навіть вписали це в національну мрію на деякий час).

Чи дасть це швидкий результат? Звичайно, ні. Але це може згуртувати націю, бо немає іншого такого масового спорту, який би міг це зробити. Ще, це дало б розвиток людського капіталу, бо, за підрахунками Українського інституту майбутнього, на 1 долар, вкладений в масовий спорт, ми отримаємо 15 доларів віддачі (скоро буде презентоване дослідження).

На жаль, ми поки що обираємо другий варіант, бо так простіше. Я впевнений, що Андрію Шевченку дадуть орден (цілком заслужено, як на мене), футболістів теж чимось нагородять. Я навіть впевнений, що керівник ФФУ Андрій Павелко запропонує національну програму, але її ніхто не буде втілювати в життя. Чому? Результат буде через 15 років, а такими часовими категоріями у нас ніхто не мислить.