Схід-Захід: Донбас залишився без царя

Спробую показати на - нехай навіть умовних - прикладах. Приклади, підкреслюю, умовні, і я не хотів би, щоб патріот якогось із регіонів брав їх на себе надто вже буквально. До того ж, і поняття «схід» і «захід» теж відносні. Будемо вважати, що це два береги Дніпра, хоча перед нами - теж умовність.

Отже, наш умовний західний українець, галичанин або волинянин, не те що не боїться центральної влади, він готовий воювати з нею не на життя, а на смерть - ще з часів Данила Галицького, який вельми успішно протистояв експансії найбільшої в світі монгольської імперії. Його не зупиняв той жах, який вселяла в мільйони людей демонічна фігура товариша Сталіна, він просто брав свій «машингвер» і йшов битися з військами того самого НКВД, для яких раніше не становило проблеми вирізати цілі соціальні групи і депортувати народи. Про внесок заходу країни в результат помаранчевої революції і революції гідності не говорив тільки ледачий, а параноїки з сусідньої держави навіть розробили теорію про «змову уніатів-галичан проти православної культури», та й взагалі за рівнем демонічності горезвісний «галичанин» в мозку у низки російських політиків обійшов навіть євреїв, а це не кожному народові вдавалося.

При цьому земляки тих же героїв УПА, які не побоялися ані Сталіна, ані Януковича з Кучмою, на побутовому рівні демонструють просто зашкалюючу малодушність, даючи хабарі сільському вчителю чи лікарю, і вже абсолютно тремтять перед дільничним міліціонером, не кажучи вже про священика. Тобто місцева влада явно авторитетніше центральної.

У той же час такий же умовний «донбасянин» - людина м'язиста і в принципі прихильник соціальної справедливості (хоч і не дуже ерудований) - знає тільки одного авторитета - президента. У чомусь ця людина представляється їм схожою на царя, влада якого абсолютна і дана Богом, він абсолютно правий і незаперечний (деякий час в українському політичному лексиконі це називалося «гарант стабільності»). Неважко помітити, що схід країни традиційно голосував за президентів саме з царськими замашками - Януковича, Кучму і навіть Кравчука, коли той ще сприймався як цар всесильної Компартії. Коли ж партія зникла з політичного горизонту, на якому замаячила набагато більш авторитарна фігура Леоніда Даниловича, Леоніду Макаровичу було відмовлено у підтримці Донбасу. Згадаймо, що головна претензія сходу країни, яка постійно лунала на адресу Віктора Ющенка, зводилася до того, що це «слабкий» президент - нікого не посадив, не розстріляв і спокійним чином пішов у відставку, тобто діяв не так, як повинен діяти зразковий цар.

Часто для пояснення цього явища помилково починають цитувати «Втечу від свободи», хоча Фромм все-таки хотів показати ломку людини у вільному суспільстві, а вільного суспільства в регіоні якраз таки не було. Легендарна зустріч ще кандидата Ющенка в Донецьку нагадувала горезвісну картину, коли кріпаки всім селом тягнуть в поліцію пов'язаного по руках і ногах народника-різночинця, який приїхав в село розповісти їм про свободу.

Бойові ж дії на Донбасі, якщо продовжувати аналогію, більш нагадують те ж село, де народоволець, що змінив різночинця, взяв та й застрелив пана. І осиротілий народ, залишившись без батюшки, впадає в анархію: він палить економії, грабує комори, розбиває винні льохи і в п'яному вигляді ганяється один за одним з сокирами, поки не приходять вищезгадані жандарми і не тягнуть їх туди, куди десяток років тому тягнули різночинця . В принципі, ситуація розвивалася як під копірку, і жандарми вже були на підході, але тут в уявленні масового жителя Луганщини сталося дивовижне заміщення: оскільки Порошенко не сприймався як абсолютний цар, місце зниклого царя Януковича в регіональному світогляд зайняв цар ще вищого сорту - Путін. І захищати нову верховну владу на сході кинулися з такою ж спритністю, з якою на заході її скидали. Як неважко помітити, в цих діях були присутні й елементи карго-культу у вигляді автомобільних покришок, яким надавалося сакральне значення...

Але якщо центральна влада для жителя Донбасу абсолютна, то місцева влада ніколи не сприймалася як щось скільки-небудь авторитетне. Викинути мера з вікна службового кабінету уявлялося цікавою розвагою, що скрашує сірі шахтарські будні.

Свого часу я відправився з групою журналістів у семиденну поїздку по депресивним містам Донбасу. За ці дні ми відвідали Торез, Антрацит, Зоринськ, Шахтарськ і Сніжне, причому, десь до кінця п'ятого дня я став відчувати, що мені в навколишній картині чогось явно не вистачає. До кінця тижня я зрозумів: не вистачає міліціонерів. На питання, чи існують взагалі в цих містах правоохоронці як клас, наш провідник відповів приблизно так: «Ну, якщо їх збереться більше чотирьох, можуть наркомана скрутити». Фактично, намагаючись вирішити питання, чому працівники МВС здавалися декільком озброєним людям цілими відділеннями, потрібно пам'ятати, що були люди ВЖЕ пригнічені самим характером регіону, який ввібрав тюремні поняття, в яких представників низових управлінських ланок не ставлять ні в що. Про авторитет місцевого духовенства на Донбасі взагалі мова не йшла, всі ці попи сприймалися як блазні, які оточували президента під час його імператорських візитів, не більше того.

І ось на цьому місці я починаю відчувати себе справжнім марксистом, намагаючись пояснити причини протистояння на Донбасі лише як відчайдушні спроби старої централізованої моделі суспільства протистояти наступу більш ефективної децентралізованої моделі, теж небездоганної, звичайно, але менш небезпечної для існування держави. Які також щосили підтримує Росія, яка бачить в централізованій моделі свого традиційного союзника, навіть незважаючи на те, що якоїсь своєї власної Галичини у неї немає.

У неї є тільки Чечня. Де центральна і місцева влада в єдиному пориві викликає народне захоплення - до чергового повстання проти обох, зрозуміло.