Міг бути президентом, воював за Тузлу і став громовідводом Януковича: Чим запам’ятався Євген Марчук

Найбільші злети і падіння в політичній кар’єрі Євгена Марчука пов’язані з часами президентства Леоніда Кучми. Хоча в українській політиці Євген Кирилович з’явився раніше, коли очолив новостворену Службу безпеки України у 1991 році.

Потрібно розуміти, що у спадок нам дісталася філія КДБ, яка переважно спеціалізувалася на боротьбі з дисидентами та українськими націоналістами. Власне, і сам Марчук за часів СРСР працював у П’ятому відділі радянської спецслужби – підрозділі, що займався переслідуванням опонентів режиму. На момент розпаду Союзу Марчук був першим заступником голови КДБ УРСР Миколи Голушка. Той у 1991 році виїхав з України на Росію (кажуть, не з порожніми руками), де став міністром безпеки, очолював Службу зовнішньої розвідки та Федеральну службу контррозвідки за президентства Бориса Єльцина. Зараз Голушко на пенсії, мешкає в Москві.

Після перемоги на виборах Леоніда Кучми Марчук з посади голови СБУ пішов. Зробивши для цієї структури головне – він почав змінювати ідеологію спецслужб незалежної України. У 1995 році Марчук повертається у владні коридори, але в іншій іпостасі – спочатку як перший віце-прем’єр – голова координаційного комітету при президентові по боротьбі з корупцією і організованою злочинністю, потім як в.о. прем’єр-міністра, і зрештою у червні 1995-го стає прем’єром. На цій посаді Марчук запам’ятався тертям з Кучмою, що призвело до відставки голови Кабміну через невдоволення президента тим, що урядник займався створенням власного політичного іміджу. Тобто, потенційно міг стати конкурентом за президентську булаву. Подейкували, що втраті Марчуком крісла сприяв Павло Лазаренко, який набирав політичну вагу. Він і очолив уряд після Марчука.

А ще період останнього на прем’єрській посаді запам’ятався масовими заворушеннями в Києві 18 липня 1995 року, відомими як "чорний вівторок". Тоді вперше на широкий загал вийшов спецпідрозділ міліції "Беркут", який жорстоко розігнав учасників поховання патріарха Володимира (Романюка). Того дня за дивним збігом Кучма відбув у Білорусь, а Марчук поїхав на Київщину. Тобто, побиття відбувалося за відсутності в столиці перших осіб держави. Які потім по черзі перекладали відповідальність один на іншого.

У 1998 році Євген Кирилович постав ще в одній суперечливій ролі, коли під другим номером увійшов до першої п’ятірки списку СДПУ (о) на парламентських виборах: Кравчук, Марчук, Онопенко, Медведчук, Суркіс. Отримавши вдруге депутатський мандат, він очолив фракцію есдеків в Раді. Ця фракція успішно співпрацювала з Кучмою, однак коли СДПУ (о) підтримала висунення Леоніда Даниловича на другий президентський термін, Євген Марчук склав із себе повноваження голови фракції, а потім і взагалі покинув лави есдеків. А на президентських виборах 1999 р. він зіграв непересічну роль, ініціювавши так звану "Канівську четвірку" з метою об’єднання опозиційних до Кучми кандидатів навколо однієї фігури. Крім Марчука до переговорного квартету входили соціаліст Олександр Мороз, колишній комуніст і на той час голова парламенту Олександр Ткаченко та мер Черкас (нині перебуває на території країни-агресора, куди втік) Володимир Олійник. Зрештою переговорники кращого з-проміж себе так і не обрали, але згодом експерти припустили, що "Канівська четвірка" могла бути технологією для зменшення шансів Мороза потрапити у другий тур із Кучмою. Власне, так і сталося – Кучма вийшов у другий тур з вигідним для себе комуністом Петром Симоненком. А Марчук між першим і другим турами отримав посаду Секретаря Радбезу.

Остання висока посада Марчука – міністр оборони. На ній Євген Кирилович запам’ятався не лише ефектним костюмом, коли приймав парад, але й активною участю у врегулюванні конфлікту навколо острова Тузла, на який зазіхали Росіяни. А ще – відставкою у вересні 2004 року. У травні того передвиборчого року сталися вибухи на військових складах під Мелітополем. Прем’єру Януковичу - він розглядався як головний кандидат у президенти від влади (потім ним і став) - було необхідно показати виборцям, що винних за НП покарають. Тому доля Марчука на посаді в Міноборони була фактично вирішена. Його в Міноборони замінив Олександр Кузьмук.

У подальшому повернутися на високі державні посади Марчук вже не зміг. Або не захотів. Він був позаштатним радником президента Віктора Ющенка, представляв Україну у ТКГ в Мінську за президентства Петра Порошенка. А на президентських виборах 2019 р. підтримував кандидатуру Ігоря Смєшка. Той із 6,04% у першому турі став шостим. 

Кажуть, у свідомості багатьох українців фігура генерала Марчука тривалий час залишалася такою собі мрією про "сильну руку" - не авторитарного правителя, а поєднання сильного стилю управління із мудрою політикою. Сам Євген Кирилович шкодував, що так і не став президентом. А ті, хто його добре знали, наполягають: історія України у такому випадку могла б піти зовсім іншим шляхом. І країною керували б не "нові обличчя" без вмінь, а люди з великим досвідом.