Вечір добрих побажань: Чому Ердоган на зустрічі з Зеленським мовчав про політику

Сьогоднішня зустріч президентів України та Туреччини, на перший погляд, вийшла масштабною і небезуспішною. Принаймні, якщо судити із голосних заяв та "майже досягнутих" домовленостей. 

Зокрема, глави держав домовилися "підштовхнути" переговори стосовно "довгобуду" у двосторонніх стосунках - зони вільної торгівлі. Про яку Україна домовляється з Туреччиною із 2012 року, коли завдання стосовно створення ЗВТ з Туреччиною тодішньому міністру економрозвитку Петру Порошенку поставив тодішній президент Віктор Янукович. І яку в 2018-му, за обіцянкою Ердогана, вже ніби як мали й створити – але якось знову не склалося.
Яким саме буде цей "поштовх", і на чию користь будуть прийняті рішення в питаннях, суперечка довкола яких триває майже десятиліття, ні Зеленський, ні Ердоган, звісно, не уточнили. Але це, напевне, не так вже й важливо.

Ще сторони мали оптимістичну розмову про можливість імпорту Україною азербайджанського газу, який через газогін TANAP поступає до Туреччини, а звідтіля – до Болгарії. Теоретично, Україна, напевно, може включити в реверсному режимі одну з гілок газогону "Союз", який проходить і через Україну, і через Болгарію, і щось звідти імпортувати. Інша річ, що наразі заявлена (але ще не набрана) потужність TANAP становить близько 16 мільярдів кубометрів газу на рік. З яких 6 мільярдів відбирає Туреччина, а з 10 решту – 9 вже ніби як законтрактовано в Греції та Болгарії. Що саме збирається закуповувати в цій ситуації Зеленський, наразі залишається таємницею. 

Ще сторони поговорили про ймовірні поставки літаків Ан-178, і тут шанси на успіх, напевно, найбільші. Як, зрештою, і в інших пунктах військово-економічної співпраці – на кшталт закупівлі Україною турецьких БПЛА чи поставок українських авіаційних двигунів до Туреччини. Як реалістично виглядають і перспективи співпраці українських замовників з турецькими компаніями, які займаються, наприклад, будівництвом доріг та іншими інфраструктурними проектами. 
Але всі ці питання, якщо чесно, якось не виглядають на проривну розмову двох президентів. Оскільки та ж співпраця в авіаційній сфері потроху розвивається незалежно від того, що про неї каже Зеленський чи Ердоган. Як і будівництво доріг турецькими компаніями, врешті. 

А от нічого істотного, окрім розпливчастих розмов про "агресивну політику Росії в регіоні" та "потребу посилювати рівень безпеки в Чорноморському регіоні" стосовно міжнародно-політичної ситуації, на жаль, не вдалося. 

При тому що, здавалось би, умови для вагомих геополітичних ініціатив сьогодні були просто ідеальні. 

Не минуло й тижня після того, як президент Туреччини довго й барвисто скаржився всім охочим на те, що російські найманці, за фінансової підтримки монархій Перської затоки, порушують в Лівії всі можливі домовленості й продовжують наступ на сили законного уряду. 

А вже сьогодні стало відомо, що четверо турецьких військових загинули і дев'ять отримали поранення в результаті обстрілу сирійськими урядовими силами в провінції Ідліб на північному заході Сирії. 

У відповідь турецька сторона відкрила масований артилерійський вогонь. А представник ердоганівської Партії справедливості і розвитку Омер Челік заявив, що "сирійські військові відтепер є легітимною метою для Туреччини". І турецька сторона очікує, що " Росія не буде захищати сили режиму після явного нападу на наші збройні сили поряд з нашими постами". Пости ці, до речі, були створені відповідно до угоди, яку підписали між собою Росія, Туреччина та Іран.
У свою чергу російські військові заявили, що військовослужбовці Туреччини потрапили під вогонь, відкритий по терористах. Тому що "в темний час доби з 2-го на 3 лютого без повідомлення російської сторони чинили пересування всередині ідлібської зони деескалації та потрапили під вогонь сирійських урядових військ по терористах в районі на захід від населеного пункту Серакаб" – заявили представники Росії у Сирії.

Себто маємо ситуацію, коли Туреччина отримала фактично два фронти, на яких йдуть відкриті бойові дії, і в кожному випадку турків атакують чи то російські найманці, чи то війська Асада, підтримувані й треновані російськими кадровими військовими.

І в цій ситуації Ердоган обмежується загальними заявами про "агресивність Росії" – і обіцянками пришвидшити роботу над ЗВТ. Що, загалом, вичерпно демонструє шанси на масштабну геополітичну і безпекову співпрацю між Україною та Туреччиною. Точніше, відсутність подібних шансів. 

На тлі подібної ситуації рішення чинного президента України доручити керівництву СБУ "зайнятися" діяльністю навчальних закладів, пов’язаних з організацією опозиційного проповідника Фетхуллаха Гюлена, якого в Туреччині звинувачують у спробі перевороту 2016 року і всіх смертних гріхах заодно, виглядає не тільки як готовність порушувати права учнів цих шкіл. Воно скидається чи то на невиправданий аванс для Анкари, чи на наслідок повного нерозуміння цієї теми як президентом, так і його радниками. Що, напевно, теж нікого особливо не здивує.