Дворова "пацанська" провокація: До чого Путін з Орбаном підштовхують Зеленського

Спільна прес-конференція президента Росії Володимира Путіна та прем’єр-міністра Угорщини Віктора Орбана, що пройшла учора в резиденції угорського прем’єра "Кармелітське подвір'я", сама по собі виглядала доволі абсурдно.

Хоча б тому, що на ній керівник Угорщини, країни – члена НАТО, після переговорів з керівником Росії, яка є найбільшим стратегічним противником НАТО, довго і старанно хвалився тим, як перешкоджав співпраці України з отим самим НАТО. Мотивуючи це абсолютно вигаданими "утисками етнічних угорців". В цьому місці склалося враження, що генсек Північноатлантичного альянсу Єнс Столтенберг може говорити дуже багато правильних слів про співпрацю своєї організації з Україною, підтримку нашого суверенітету і готовності всіляко нам допомагати у стримуванні Росії. Але поки питання геополітичних інтересів найпотужнішого на планеті військового альянсу, який все-таки зацікавлений у збереженні України як фактору стримування російського імперіалізму залежатиме від маленьких політичних ґешефтів Віктора Орбана, діла не буде. Саме існування сучасної Угорщини в значній мірі залежить від підтримки НАТО – але при тому Будапешт проводить таку політику, ніби це безпека всіх членів блоку зі США включно залежить від доброї волі Будапешта. І жодних спроб протистояти цій політиці в Брюсселі наразі не придумали.

Втім, цікавими у вчорашній прес-конференції були навіть не ці, вже доволі звичні, угорські демарші. Цікавішою була заява президента Росії про спроби чинної української влади здійснити розведення сил на окремих ділянках лінії зіткнення на Донбасі. Починаючи від саркастичних коментарів з очевидним антисемітським підтекстом про те, що "сам пан Зеленський на українського націоналіста, природно, не схожий" і закінчуючи достатньо принизливим для Зеленською репліками про те, що він "як президент і верховний головнокомандувач на лінії зіткнення вмовляє людей, які відмовляються підкорятися його наказам", і сумнівами в тому, "чи доведе він до кінця те, що було сказано ним публічно".

Завершував тираду російського президента перл про те, що лінія фронту тримається на попередньому місці, бо "націоналісти не хочуть звідти йти і не хочуть випускати звідти українські війська".

Ця промова Путіна свідчить, звичайно, про той факт, що він так і не прочитав книжку Леоніда Даниловича Кучми під назвою "Україна – не Росія". Бо якби він засвоїв цю просту тезу, то, можливо, змирився би з тим фактом, що в історії України були націоналісти-євреї (хоча це, звичайно, не закид на адресу гаранта). І що український президент – навіть президент Зеленський – може вийти до озброєних людей і поговорити про життя. Як може, як вміє, але поговорити – а не віддати наказ потиху пустити в розхід на потреби Батьківщини і поховати без таблички. Як це, напевно, станеться з черговою групою російських патріотів, чиї тіла привезуть завтра-післязавтра з Мозамбіку.

Цілком  очевидний зміст цієї заяви Володимира Володимировича – це провокація. Не складна дипломатична багатоходівка, покликана загнати противника в безвихідь, а тривіальна, "дворова і пацанська" провокація, що має на меті вдарити по самолюбству Зеленського і примусити його "розібратися з націоналістами". А якщо відійти від путінської риторики - то почати силовий конфлікт всередині держави з найбільш мотивованими на протистояння російській агресії людьми та організаціями.

До речі, з цієї точки зору вимоги Орабана стосовно збільшення рівня автономії угорців Закарпаття – це абсолютно аналогічний, хоч і далеко менш масштабний хід. Будапешт вимагає від Києва поступок, не обіцяючи нічого навзамін. І твердо розуміючи, що членство в НАТО Україні наразі не світить – незалежно від того, заблокує Сіярто якусь чергову заяву дипломатів та посадовців альянсу, чи ні.

Якою буде реакція українського президента на ці змішані зі знущанням обіцянки провести зустріч в "нормандському форматі" з незрозумілими й ніким не гарантованими перспективами – покажуть найближчі дні. Поки що все обмежується заявами про "в зоні розведення все спокійно", недопуском журналістів до місця подій  і періодичними розмовами з фрау Меркель про те, що розведення сил – це все-таки дуже добре, а подальше затягування самміту з боку Росії – це дуже-дуже погано. Але якщо в зоні розведення трапиться бодай якась значуща провокація з боку сепаратистів – то чинному президентові України доведеться негайно вводити свій "план Б" – який він, буцімто, приберіг для випадку, коли "розведення не спрацює". Навіть якщо у нього цього плану дотепер немає.

Оскільки будь-які інші поступки з боку Києва – за умов відсутності поступок з боку Москви, можуть стати реальною причиною соціального вибуху з непередбачуваними наслідками. В бік такого розвитку подій Володимир Путін і підштовхує свого українського колегу.