Святі проти найсвятіших. Чому розвалився "Голос"

Цей текст мені дещо складно писати, бо я добре знайомий з більшістю головних фігурантів цього скандалу. Проте цей текст не про конкретні персони. Він про 10% українців, які в пікові політичні моменти вірять тим, хто говорить, що політик має бути святим, він не має права на помилку і повинен робити політику в білих рукавичках.

Але давайте почнемо з найпростішого. Чи існує партія "Голос", як така.

Можна без сумніву стверджувати, що її, як всеукраїнського проекту, просто не існує. Рівень впізнаваності лідера партії навряд чи перевищує 20-25%. Якщо ви вийдете і запитаєте, а що зробив "Голос" за останній рік, пересічний українець не скаже вам практично нічого. Тому для виборця "Голосу" просто не існує.

Є, можливо, якийсь фантомний біль за Вакарчуком, але це не той фантомний біль, який викликає бажання голосувати вдруге. Тому, "Голосу", як політичної сили просто не існує.

Друге важливе питання – опозиційність до Зеленського і чинної влади.

Для того, щоб пояснити, що відбувається в Раді, наведу цитату з прес-конференції Комітету виборців України: "За період вересня 2020 року – січня 2021 року було ухвалено 86 законів (без врахування ратифікаційних документів). В середньому кнопку "за" натискали лише 84% або 206 із 247 депутатів "Слуги народу". Решту голосів, яких не вистачало для ухвалення рішень, найчастіше забезпечували депутати групи "Довіра" та фракції "Голос". В середньому "за" натискали 66% (13 депутатів) групи "Довіра" і 65% (12 депутатів) фракції "Голос". В результаті саме депутати цих політичних сил найактивніше допомагали монобільшості ухвалювати закони тоді, коли власних голосів "Слуги народу" не вистачало".

А тепер перейдемо до найважливішого: чому виник скандал.

Стерненко і обмальована Банкова – це всього лише привід. Якщо ми говоримо про причини, то вони лежать в тій ідеологічній базі, яку вибудував і оберігає невеличкий, або точніше, крихітний прошарок деяких громадських діячів. Вона (ідеологічна база) тримається на кількох китах:

1.   Тільки вони є носіями правди, і істина в останній інстанції належить тільки їм.

2.   Вони хвалять тільки своїх. Це відбувається так: Шабунін хвалить Нефьодова, Нефьодов хвалить Шабуніна, а потім обидва цілуються з Рябошапкою. Це дуже герметичне замкнене коло, яке склалося приблизно в 2014-2015 роках, і увійти до нього вкрай складно. Там є своя ієрархія, яка тримається на доволі міцній круговій поруці.

3.   У них ніколи не було одноосібного лідера. З одного боку, кожен із умовних лідерів опирається на свою невелику групку фанатів і вважає, що саме він має бути Великим лідером. З іншого – поява такого Великого лідера відразу ж розколе цю групу через непомірні амбіції кожного з них. 

4.   Вони декларують "політику в білих рукавичках", коли кожен із них є святим. Правда, людей із реальними здобутками серед них майже немає. Тому кожен здобуток, за яким часто стоять великі і серйозні бізнеси, відразу вводиться в ранг святості і будь-які посягання на ці здобутки, навіть логічні і справедливі, призводять до шалених інформаційних атак. Класичний приклад: бажання ввести невеликі зміни в "Прозорро", які б передбачили преференції для українського бізнесу. Це призвело до шаленого супротиву, якого злякався навіть Зеленський.

5.   Найдурніше, що може бути, так це назвати цих людей маріонетками якогось із посольств G7. Насправді, там працюють набагато складніші механізми, і часто посольства використовують цих людей на свою користь, але часто буває і зворотня історія.

Давайте не забувати, що всі найгірші рішення для простого українця, які вимагає МВФ, були сформульовані і пролобійовані саме в Києві, українськими чиновниками чи громадськими діячами. Це стосується як законів, по типу, люстрації, так і рішень про підняття ціни на газ.

Розкол в "Голосі" – це буря в склянці води.

Ну не могли ужитися в одному малесенькому колективі Ярослав Железняк, Кіра Рудик та Ярослав Юрчишин. І рано чи пізно цей день мав настати, хоча ще раз повторюся: такого проекту, як "Голос" зараз не існує.

Зараз, точніше відразу після виходу з політики Вакарчука, почався кастинг на нову "Самопоміч" чи новий "Голос". Саме тому ми бачимо об’єднання Рябошапки, Данилюка і Клімкіна. Саме тому останнім часом інформаційну активність проявляє Садовий. Саме тому так судорожно шукаються нові-старі обличчя з цього пулу. І цей розкол "Голосу" – це якраз частина цього кастингу, яка вийшла за межі неписаних правил "не критикувати своїх". Або, точніше, дві сторони міряються своїм рівнем псевдосвятості.

Але в розколі "Голосу" є одна річ, про яку мало хто задумується, крім найрозумніших представників цієї групи: без фракції в парламенті всі їхні ставки різко падають. Вони перестають бути цікавими не лише владі, але й багатьом внутрішнім і зовнішнім адептам. І річ тут не в тім, що вони не опозиціонери і далеко не експерти: вони носії якоїсь вигаданої місії, під яку дають гроші. І наявність фракції – один із найголовніших каменів у фундаменті цієї екосистеми. Без неї вони перетворюються на стілець без однієї ніжки. Без фракції – вони "одні з", а не якась псевдомонолітна група борців за все хороше.

Якщо підсумувати, вся ця шумиха – пошук того, хто нестиме прапор фракції з однієї сторони і, з іншої, на уламках якої з частин цього проекту буде будуватися нова політсила. Нічого нового – проста боротьба за владу. І, зауважте, як акуратно заткнулися всі лідери цієї групи поборників святості. Вони чекають, хто переможе, щоб нав’язувати переможцю свої правила гри. Чи, ще краще, щоб хтось помирив цю неіснуючу розколоту фракцію і почав пошук нових лідерів серед тих, хто відсидівся в кущах.