Список претензій Зеленського: Навіщо президент дорікнув США, Німеччині і Франції

Під час сьогоднішньої великої прес-конференції з приводу другого року перебування на посаді, президент Володимир Зеленський чимало говорив про міжнародну політику.

Сказане гарантом стосувалося ніби як різних тем та аспектів. Але, здебільшого, оберталося довкола одного смислового стрижня – протистояння України та Росії загалом, і припинення конфлікту на Донбасі зокрема. Що, зважаючи на всі супутні обставини, виглядає цілком логічним.

Втім, в левової частки сказаного на міжнародну тематику був іще один спільний елемент. Він полягав у тому, що у переважній більшості зовнішньополітичних процесів команда Зеленського виступає не суб'єктом, а об'єктом політичної реальності.

Для прикладу – Україна  підготувала чудовий "кластерний" план врегулювання конфлікту на Донбасі. Який схвалили наші європейські партнери. Єдина перешкода для реалізації якого – це "незгода Росії". І крапка. І жодного слова щодо того, чи здійснює чинна влада якісь способи примусити Кремль змінити свою думку. Хоч в стосунках з Росією, хоч у контактах із Заходом.

Втім, може й біс із нею, з Росією, її, як відомо, "аршином не ізмєріш". Але далі аналогічний підхід використовується стосовно всіх наших ключових союзників.

Якщо президент США Байден відмовиться від санкцій за "Північний потік – 2" – то, на думку Зеленського, це буде "велика помилка" і "програш США". Ні, не програш команди чинного президента, яка не зуміла відстояти геополітичні інтереси України, джерело прибутків від газового транзиту і ключовий фактор енергетичної безпеки в одному флаконі. Це чистий "програш США", які, вочевидь, не змогли належним чином допомогти Україні. Чи все-таки команді Зеленського? Втім, в українського президента, здається, відбувається поступове зрощення цих двох понять.

Аналогічні твердження звучать і щодо Франції з Німеччиною. "Я думаю, вони мають підтримувати сильніше. Останнім часом вони послаблюють свої позиції", – констатує чинний український президент. Як суворий вчитель, що картає лінивих учнів після проваленої контрольної.

Натомість все, що може український президент запропонувати зараз міжнародним партнерам України – це абсолютно нереалістичні заклики розширити нормандський формат за допомогою США. А також повідомлення про референдум, на який невідомо хто винесе невідомо які питання. Чи то про негайну імплементацію змін в Конституцію за російським сценарієм, чи то відмову від Донбасу – хто ж його знає. Принаймні, стратегічні союзники України про подробиці цієї обіцянки (яка, ймовірно, є милим експромтом Банкової) знають, напевно, не більше за нас.

При тому президент України професійно демонструє стриманий оптимізм. "Ми будуємо країну без війни... По цеглинах збираючи мир". Без конкретики стосовно "зібраних цеглин", серед яких згадане було тільки неповне і вже зірване перемир'я.

Подібний підхід, з певної точки зору, є дуже зручним для команди Зеленського. Оскільки, по-перше, дозволяє майже нічого не робити – окрім як нагадувати партнерам про свої проблеми. І скаржитися на недостатню допомогу. Ну і в разі, якщо ситуація вийде з-під контролю, тих самих союзників і звинуватити. Але дієвість подібного підходу все-таки викликає певні сумніви.

Звичайно, міжнародна політика – це мистецтво, що буває дуже різним. І прагматичним, і цинічним. А нерідко – відверто жорстоким і бездушним. Але у виконанні президента Зеленського зовнішня політика України виглядає, в першу чергу, інфантильною. Як не надто далекий підліток, Зеленський висуває, фактично, список претензій до партнерів України. І скромно "забуває" про власні невиконані обіцянки і нереформовані суди. Натомість фактично повторює тезу путінської пропаганди про "зовнішнє управління" Україною – тільки додаючи, що він тепер усе змінив.

"Ми повинні припинити війну зараз, я дуже цього хочу" ,– констатує президент Зеленський. І якось навіть не усвідомлює того факту, що нікому в цій країні, окрім його дружини та, можливо, купки друзів, зовсім не цікаво, чого він хоче. Всім цікаво, що він робить. Ну, окрім того, що докоряє союзникам.