Підготовка до другого терміну: Навіщо Зеленському президентсько-парламентська форма правління

Данілов заявив, що президент і так відповідає за все

Згідно із заявою Данілова в інтерв’ю агенції РБК-Україна, зараз "ми всенародно обираємо президента, на нього покладаються надії, але за Конституцією у нас парламентсько-президентська республіка. Ну, тоді за логікою парламентсько-президентської республіки президента потрібно обирати в парламенті і поставити крапку в цьому питанні. Але народ не хоче, щоб у нього забрали право обрання президента".

Секретар Радбезу пропонує шлях виходу із цієї колізії: "…раз і назавжди потрібно визначитися, яка у нас країна. Якщо ми є президентською республікою, треба сказати – давайте робити президентську республіку, де президент – це голова виконавчої влади, відповідає за всі ці процеси". Говорячи, що виступає за сильну владу президента, Данілов зазначає: "…тоді є відповідальна людина, яка розуміє, на що вона йде, навіщо і так далі. У нашій історії важко знайти факти, коли без особистості можна було зробити ривок вперед. Це не тільки в нашій історії. Сьогодні всі країни фактично створюють особистості". Щодо ж чинної в Україні парламентсько-президентські республіки, то Олексій Данілов залишає їй шанс на існування, але не тут і не сьогодні: "Так, вони можуть існувати, але в умовах, коли є вже усталена демократія, яка має своє коріння, для цього повинні пройти століття".

Із процитованого нескладно скласти висновок про те, що "сильною особистістю" наших днів, Шарлем Де Голлем в українських реаліях секретар Ради нацбезпеки пропонує стати своєму безпосередньому керівнику Володимиру Зеленському. То чому ж представники владної монобільшості відразу кинулися спростовувати навіть теоретичну можливість посилення повноважень глави держави? Наприклад голова парламентської фракції "Слуга народу" Давид Арахамія тут же назвав висловлювання Данілова особистою позицією останнього, не погодженою ні з ким, і вельми образливо поставив секретаря в один ряд із відомим екстравагантними заявами радником глави офісу президента Олексієм Арестовичем. А по суті Арахамія сказав, що питання зміни форми державного правління вирішуються через всеукраїнський референдум, і дискусії з цієї теми у суспільстві сьогодні немає.

Зауважимо, і сам Зеленський нещодавно переконував, що не збирається робити з України президентську республіку. Третього жовтня на брифінгу після "другого Трускавця слуг народу" президента запитали, чи не планує той створити президентську республіку, бо вже повністю контролює діяльність Кабінету міністрів. "Президентську республіку я не збираюся робити", — заявив Володимир Олександрович. Щоправда, так само просто спростував він і факт концентрації повноти фактичної державної влади у своєму Офісі. Мовляв, причина втручання президента в роботу уряду інша: "люди приходять на Банкову з проблемами" і вимагають, щоб він їх вирішував, і він мусить викликати відповідного міністра і, що поробиш, вирішувати питання.

Цікаво порівняти ці слова з іншими, які теж прозвучали із президентських вуст, але трохи раніше, 24 червня. Тоді в ефірі програми "VIP з Наталією Мосейчук" на каналі "1+1" Зеленський зауважив, що юридично в Україні парламентсько-президентська форма правління, але де-факто вона президентсько-парламентська. І фактично сказав те ж, що й Данілов зараз: обираючи президента, українці хочуть, аби він "ніс відповідальність за все". Одним з видів своєї "зброї" для запровадження змін у країні Зеленський тоді назвав Раду національної безпеки й оборони (рішеннями якої, нагадаємо, починаючи з цього року запроваджуються санкції проти юридичних і фізичних осіб – громадян України у позасудовому порядку, а скоро будуть ще й олігархів "призначати").

Хто з президентів України намагався наділити себе більшою владою і чим це закінчилося 

Для розуміння суті питання про форму державного правління в Україні нагадаємо його історію у зворотній хронології. Майдан 2014 року дав підстави новій владі скасувати "реформу" президента-втікача Віктора Януковича, який 2010 року запровадив фактичне президентсько-парламентське правління. Україну "сильна президентська рука" привела до речей, які ми добре пам’ятаємо, а самого донецького діяча – до втечі до держави-агресора. Відтак все президентське п’ятиріччя Петра Порошенка минуло в обставинах відновленої після "регіоналів" парламентсько-президентської республіки, коли главі держави нерідко протиставлявся досить сильний депутатський корпус зі своїм – інша річ, вірним чи хибним – баченням шляхів упровадження тих чи інших реформ.

Ще раніше, 2004 року, тодішній глава адміністрації президента Леоніда Кучми Віктор Медведчук проводив через Верховну Раду політичну реформу, за умовами якої повноваження президента частково розмивалися, натомість зростала роль парламенту. Такий формат готувався під очікуване президентство чи то Віктора Ющенка, чи то Віктора Януковича. Саме цю реформу "скасував" Янукович, повернувши собі 2010 року найширші повноваження.

Мріяв про розширення президентських можливостей і Леонід Кучма. Можна сказати, свого він частково досяг, добившись під загрозою розпуску Верховної Ради 1996 року ухвалення Конституції України, де були прописані значні повноваження президента.

Тож фактично усю нашу новітню історію відбувався такий собі човниковий рух владних повноважень спершу до рук президента, потім від нього до парламенту, тоді назад до глави держави – і знову до законодавчого органу.

Навіщо Зеленському президентсько-парламентська форма правління

Чи поновляться ці рухи зараз? Спитаємо по-іншому: а чи є у чинної влади необхідність у юридичному закріпленні свого домінування над парламентом? Поки у дев’ятому скликанні Верховної Ради існує монобільшість, яка дає Банковій можливість проводити потрібні рішення, хай і не руками 226 "більшовиків", а завдяки підтримці лояльних депутатських груп "Довіра" і "За Майбутнє" (їх уже можна з повним правом записувати в монобільшість, так синхронно з владою вони голосують), потреби напружуватися в цьому сенсі у Зеленського немає. Адже доведеться пояснювати потребу президента у додаткових повноваженнях і опозиції, і ще не посадженим на пайок активістам, і Заходу, а це завжди неприємно. Та й проводити всеукраїнський референдум, витрачати на агітацію кошти, які можна спрямувати на велике будівництво, а далі збирати 300 голосів у Раді – тут і на невдачу нарватися можна… Хай проведуть якісну піар-кампанію під гаслом "як гарно, що одна людина відповідатиме за все в країні", але все залежатиме від рейтингу президента на той час, від контрагітації з боку опозиції, яка говоритиме про спробу узурпації влади.

Інша річ – очікувана після наступних виборів зміна політичного ландшафту. Поки це видається віддаленою перспективою, але в десятій Раді "зеленої" монобільшості вже не буде. Тоді й про нові повноваження для президента, який "хоче, але йому не дають", у народу можна буде спробувати запитати. Якщо президентові на той момент захочеться ставити такі запитання і буде на те час.

Є й інше бачення слів Данілова: "окрема думка" секретаря РНБО все ж може бути зондуванням ґрунту на предмет можливості чергового перетягування владної ковдри у бік президента країни. За сприятливих обставин така спроба може бути здійснена наступного року, щоб встигнути провести голосування в Раді до президентських виборів і обрати Зеленського на другий термін під ширші повноваження – "виконуючи побажання народу". Але чи здатна ця влада на такі великі проєкти – велике питання.