Влада не має постраждати: Чим боротьба з коронавірусом в Україні схожа на білоруську модель

Виходити з дому тільки в масці. Бажано – з собакою. І не більше, ніж удвох. І з паспортом. І з 17 тисячами гривень – про всяк випадок, якщо раптом підійде хтось третій. Кому більше 60 років – краще сидіти вдома. Себто виходити ніби як можна, але все сформульовано настільки хитро, що довести свою правоту товаришу сержанту буде непросто. Заборонити роботу суб'єктів господарювання – крім десятка життєво важливих позицій, в числі яких - ломбарди. Це – український підхід.

Епідемія коронавірусу – це спосіб для США, Європи, Китаю та Росії заново переділити світ. Коронавірусу не те, щоби не існує, але побороти його можна хокеєм, прогулянками на свіжому повітрі і вершковим маслом. Жир допомагає легеням. Якщо десь трапився спалах коронавірусу – то винні лікарі. Погано лікували. Або не займалися профілактикою. Якщо захворіли самі лікарі – то винні теж вони. Напевно, не дотримувались правил гігієни. Або мало грали в хокей. Ніякого карантину не буде, промисловість продовжить роботу. Це – білоруський підхід.

Здавалось би, між цими двома підходами – прірва. Україна і Білорусь рушили на боротьбу з епідемією діаметрально протилежними шляхами. Принаймні, так здається на перший погляд.

Київ намагається реалізувати сценарій карантину, схожий чи то на уханський, чи то на найбільш жорстку версію ломбардського. Натомість Мінськ вибирає стратегію демонстративного ігнорування хвороби. Яка декому може здатись схожою на "шведську модель" – але нею, звичайно, не є.

Оскільки шведський прем'єр Стефан Левен не розповідає, що "короновірус – це дурниці". Він рекомендує утриматись від непотрібних виходів з дому – і громадяни Швеції, з безпрецедентно високим ступенем довіри до влади, цього не роблять. Навіть без поліцаїв зі штрафами. Він рекомендує обмежити відвідування шкіл, але не оголошує карантин – і до класу з 25 осіб приходять, за даними тамтешніх ЗМІ, в середньому 10-15 гарантовано здорових дітей. Ну, себто принаймні безсимптомних, оскільки гарантії тепер може дати тільки ПЛР-тест. А краще – два.

Але коли придивитися уважніше, між діаметрально протилежними підходами України та Білорусі спостерігається дивовижна схожість. Оскільки в обох випадках держава фактично скромно самоусувається від відповідальності за вкрай неефективну протидію епідемії. В Україні це відбувається під маскою "гіперпіклування". Влада формулює великий набір вимог, які створюють максимум незручностей для громадян. Громадяни вимушені ці вимоги порушувати, відчуваючи за це власну провину. Ну, і ризикуючи потрапити під гігантські штрафні санкції. Коли епідемія продовжить посилюватися, влада виконає простий фокус – заявить про "безвідповідальну" поведінку окремих громадян. З пропозицією доносити на них у поліцію. І країна порине в цікавий, хоч і трохи призабутий спорт – написання доносів на сусідів.

А в тому, що епідемія посилиться, сумніватися не доводиться. Оскільки в Україні, особливо у регіонах, де окрім свіжих заборон і обмежень для громадян для протистояння епідемії не робиться практично нічого.

Для підтвердження можна навести офіційну інформацію з одного скромного західноукраїнського регіону, де епідемія набирає обертів і є перші жертви. Суть інформації зводиться до того, що в двох лікарнях лежить 81 особа з пневмонією, а тестів від початку епідемії було проведено 25. 73 особи "чекають на результат аналізів". Мінімум 40 – вже не перший. Якщо припустити, що позитивних буде всього лише третина – це означає, що 24 хворих на коронавірус не знають свого діагнозу більше тижня. І поліція, яка "стежить за масочками", не відпрацьовує їхнього кола спілкування, їхніх контактів, які впродовж тижня могли перезаразити сотні, якщо не тисячі інших громадян. І це йдеться тільки про важких хворих з пневмонією і госпіталізацією – кількість тих, хто хворіє вдома (чи не дуже вдома) з кашлем і характерними симптомами може бути помітно більшою. Все це відбувається на тлі повідомлень про "сотні тисяч" тестів, які вже отримали українські медики – і "мільйони", які вони от-от отримають. А в ураженому районі з 60 тисячами населення в центральному місті і ще 58-ма – в селах (з яких, напевно, четвертина – заробітчани) зроблено 25 тестів. Станом на сьогоднішній ранок. І причин підозрювати, що десь за межами великих міст щось відбувається інакше, наразі немає.

В тому і полягає різниця між українським та італійським чи німецьким карантином. У них поліцейські стоять на блок-постах чи патрулюють з парамедиками і експрес-тестами (які би неточні вони не були). Натомість в нас вони будуть патрулювати з квитанціями на 17 тисяч. І, можливо, готовністю "полюбовно домовитись".

Натомість у Білорусі епідемію коронавірусу наразі "не помічають" і дотримуватимуться цієї лінії, скільки буде можливо. Вочевидь, за декілька тижнів, коли піде реальний потік покійників, їх будуть "роззосереджувати", статистику лікарень, і без того малодоступну для загалу, остаточно засекретять, а білоруське КДБ ретельно повторить шлях своїх уханських колег, які боролись не з "контактними", а з лікарями, які попереджали про епідемію.

Тому державна боротьба з коронавірусом і в Україні, і в Білорусі, на жаль, має одну головну мету – збереження репутації осіб при владі, а не мінімізацію втрат серед населення і наслідків для економіки. А той факт, що для досягнення однієї цілі в Києві та в Мінську вибрали різні стратегії, можна пояснити як різним культуральним досвідом посадовців, так і леткою, нематеріальною субстанцією, яку зазвичай називають "національним характером".