Нова стратегія Зеленського: Чи створить НАТО "дорожню карту" для України

Той факт, що цього тижня відбувається представницький форум "Україна 30. Міжнародна політика", а через два дні після нього буде проведене засідання комісії Україна-НАТО, став гарантією чисельних виловлювань українських посадовців на тему євроатлантичних прагнень нашої країни. І не тільки прагнень — але й перспектив.

І посадовці не підвели. Зокрема, міністр закордонних спав України Дмитро Кулеба, після гострих реплік про те, що "Україну на шляху до НАТО тримають на гачку реформ", які він останнім часом озвучував українським ЗМІ, раптом змінив тон на відсторонено-нейтральний.

"Україна буде членом НАТО. Це питання часу і ціни, яку ми заплатимо. А поки ми не є членами великого альянсу, маємо оточити себе альянсами з дружніми державами", – сказав сьогодні Кулеба, і переключився на розмову про співпрацю з отими самими "дружніми держави". Не уточнивши, втім, про яку "ціну" вступу до НАТО йдеться.

Більш охочим до дискусії, втім, виявився заступник глави адміністрації президента Ігор Жовква. "Україна ставить перед членами альянсу запитання...: сядьмо разом і розробимо підхід, який дозволить визначити кінцеву точку, за якою буде те, на що Україна має повне право розраховувати. Я говорю про членство. Будь-які підходи креативні з боку і наших партнерів в НАТО вітаються", - сказав Жовква.

З цієї заяви можна зробити два висновки. Перший, що питання євроатлантичної інтеграції України, дуже ймовірно, остаточно перевели з відання головного дипломатичного відомства країни до компетенції Офісу президента. Саме тому Кулеба воліє говорити про співпрацю в форматі "квадриги" з Туреччиною, Асоційоване тріо для співпраці з ЄС у форматі України, Грузії та Молдови, Люблінський трикутник України, Польщі та Литви — і що завгодно іще. Поки Ігор Жовква із завзяттям неофіта у справі євроатлантичної інтеграції бігає по геополітичних граблях. Втім, тут йдеться про речі, цікаві радше самим посадовцям та цінителям кабінетно-адміністративних інтриг в українському уряді.

Натомість другий висновок має  глобальніший характер, і стосується всіх українців. Він полягає в тому, що на Банковій вірять, що політичне рішення можуть прийняти за допомогою "технічних" кроків. Там, схоже, вважають, що вступ до НАТО — це щось на кшталт отримання траншу МВФ. Де є три, п'ять чи десять пунктів, після виконання яких (або успішного переконання партнерів в тому, що це виконання відбулося) можна посміхатися, тиснути руки і отримувати відповідну суму на рахунок. Ні, звичайно, команда Зеленського і в такому випадку вміє створити проблеми, погодитись на неприйнятні для себе умови, тоді відмовитись від цих умов, а тоді заявити, що "не можна купувати реформи за гроші". Але то вже подробиці.

Натомість у випадку зі вступом до НАТО все працює зовсім інакше.

Оскільки, по-перше, тут відсутній "єдиний командний центр". Домовившись із яким можна отримати карт-бланш. Якби вступ України залежав особисто від Столтенберга — то в нас були б непогані шанси. Але йдеться радше про домовленості з усіма без винятку країнами-членами НАТО. Банкова, до речі, свого часу робила правильні кроки в бік досягнення таких домовленостей. Але отримавши гарантії підтримки з боку Польщі та Балтії (що було, звісно, нескладно), чомусь загальмувала на подальшому шляху. Принаймні, Берлін, Париж та Будапешт наразі жодних гарантій не давали.

По-друге, гарантії вступу до НАТО — це питання політичне. Наслідки якого стосуватимуться багатьох країн-членів - і самого НАТО загалом. Оскільки, на відміну від траншу МВФ, надання Україні ПДЧ, чи гарантій вступу в будь-якій іншій формі, викличе неминучу реакцію Кремля. До якої альянс повинен бути готовим. Як і Україна, до речі. Наразі така готовність відсутня. Як у плані політичних, так, тим паче, і військових приготувань.

Тому спроба отримати "дорожню карту для вступу до НАТО" — це простий шлях. Який, на жаль, веде в нікуди. Оскільки мало "сісти разом із членами альянсу". Слід перед тим переконати їх у тому, що вступ України до НАТО — хай і за умови виконання нами певних економічних, дипломатичних чи політичних кроків — є вигідним кожній конкретно країні-члену НАТО. Чи заручитись підтримкою потужних регіональних чи глобальних геополітичних гравців, які б зробили цю частину роботи замість нас. А без цього розмови про "дорожню карту" принесуть Києву, вочевидь, тільки розчарування в євроатлантичному векторі.