Шантаж Макрона: Чому Кулеба "вимагає миру" від Франції

Якщо дотепер українські посадовці, спілкуючись із західними ЗМІ чи навіть направляючи туди свої матеріали, вибирали, зазвичай, англомовні, то чинний міністр закордонних справ Дмитро Кулеба зламав традицію. І написав колонку для щоденної французької газети Le Figaro.

В колонці, насправді, є чимало корисних речей – і про небажання Росії вести продуктивні переговори стосовно вирішення конфлікту, і про деградацію "посиленого режиму припинення вогню", і про те, що російський президент свідомо обирає тактику очікування і збройних провокацій задля проштовхування свого бачення ймовірного фіналу конфлікту. Для стислого інформування французьких громадян про перипетії переговорів в нормандському та мінському форматах – ідеальна вийшла колонка.

Втім, її головна мета – не інформування. До мети підводить пасаж про дипломатичну впливовість Макрона на початку матеріалу, де Кулеба розповідає, що "французький президент має достатньо лідерських якостей та політичної ваги, аби дати новий поштовх для відновлення мирного процесу, переконати російського президента сісти за стіл переговорів у Нормандському форматі та спробувати врешті знайти шлях до справедливого і тривкого миру".

А ближче до кінця викладає своє чи то прохання, чи вказівку, повністю. І пише, що "нині слушний час спробувати дати новий поштовх мирному процесу. Як і у 2019 році, Франція може знову взяти на себе провідну роль для перезавантаження Нормандського формату. Всім було би вигідніше завершити війну, аніж продовжувати її. Якщо не докладати зусиль, ситуація продовжить погіршуватися. І не лише за столами переговорів Нормандської четвірки чи ТКГ, але й на передовій".

По суті, ці пасажі є делікатним, улесливим, але все-таки шантажем Франції. Оскільки, за логікою оповіді, в разі, якщо Емманюель Макрон "не докладатиме зусиль" – себто не спробує вмовити Володимира Путіна на нову зустріч нормандської четвірки на найвищому рівні – це означатиме, що він буде ніби як співвідповідальним за погіршення ситуації – при тому не тільки "за столами", але й "на передовій".

І Кулеба, як адекватний дипломат, не може не розуміти, що його пасажі виглядають не надто доречно. Але оскільки він їх все-таки озвучує, і не в листі, а в популярній щоденній газеті – то можна припустити, що хтось його до цього примушує. Реальні можливості тиснути на Кулебу, вочевидь, мають не так багато людей. В списку найбільш ймовірних кандидатур – президент, прем'єр-міністр, та керівник Офісу президента.

І якби йшлося про шанс на реальне встановлення миру на Донбасі – то і цей тиск на головного дипломата, і завуальований дипломатичний шантаж Парижа були б цілком виправданими. Але сьогодні, будучи хоч трохи знайомим із позицією Кремля, вкрай складно надіятися, що чергова нормандська зустріч щось змінить. Нова розмова з Путіним не тільки не приведе до миру – вона не дасть навіть примарних шансів на обмін полоненими чи реальне розведення сил.

Про те, що Україна повинна спочатку внести всі бажані для Кремля зміни в законодавство, погодитись на фейкові вибори в "Л-ДНР" – і тільки після того зможе претендувати на щось іще, неодноразово заявляв як російський президент, так і всі без винятку задіяні в переговорах російські посадовці.

За таких умов чергова нормандська зустріч на вищому рівні – це виключно іміджевий проект президента Зеленського. І в Парижі не можуть цього не розуміти. Як не можуть не розуміти, що навіть задля того, щоби переконати Путіна знову сісти за переговорний стіл, доведеться йти на якісь поступки. Або Парижу, або Києву, або й обом разом.

І у випадку, якщо Україна продовжить жорстко вимагати такої зустрічі, у президента Макрона залишається широке поле для дипломатичного маневру. Включно з обміном згоди Путіна на чергові беззмістовні й безрезультатні переговори на скорочення публічної підтримки України з боку Парижа. Хотілось би вірити, що українська дипломатія вчасно спиниться і не доведе ситуацію до такого вибору.