Єдина опозиція: Чому українські політсили поки не можуть об'єднатися проти Зеленського

"Я вважаю, що демократична опозиція, до якої я також відношу і Юлію Володимирівну, має в умовах високого ризику російської агресії об'єднатись і скоординувати свої зусилля. Я зі свого боку. І Олександр Валентинович Турчинов, наскільки мені відомо, веде дуже активні переговори про об'єднання всіх політичних сил у єдину демократичну опозицію", - заявив Порошенко. Для прихильників прозахідного курсу країни ці слова прозвучали обнадійливо, проте давньою традицією вітчизняної політики є недовіра всіх до всіх. Нині цієї недовіри навіть з лишком. І цим користується влада.  

Випадки, коли українська опозиція єдналася: 2002 рік, 2012 рік. 2022? 

У новітній українській історії було два великих єднання опозиції: під парламентські вибори 2002 року, коли постав Блок Віктора Ющенка "Наша Україна", і в під вибори 2012 року, коли низка політсил утворила об’єднану опозицію під брендом "Батьківщина". Вони також домовилися зі "Свободою" про розподіл мажоритарних округів. 

У 2002 році "Наша Україна" набрала 23,57% і разом із мажоритарниками отримала 119 мандатів. Але прокучмівська "За єдину Україну", набравши 11,77%, додала у свою скарбничку мандати мажоритарників і загалом мала 175 депутатів. Союзний з ющенківцями "Блок Юлії Тимошенко" привів тоді до парламенту 23 штики" Опозиції не вистачило мандатів, щоб створити свою більшість, однак вона стала потужною силою, яка зорганізувала "помаранчевий" Майдан 2004 року.

У 2011 році розпочалися переговори націонал-демократичних сил у рамках "Комітету опору диктатурі" про спільний похід на парламентські вибори 2012 року. Перемовини закінчилися символічним підписанням угоди про спільні дії на Софіївському майдані столиці у День Соборності, 22 січня. Ті вибори відзначилися масштабними порушеннями з боку влади, особливо на мажоритарних округах. У підсумку "Батьківщина" отримала 25,54%, "регіонали" 30%. Опозиціонери, разом із переможцями на мажоритарці утворили фракцію зі 105 депутатів, Партія регіонів – з 186. Спільно з "Батьківщиною" у ВР діяли "свободівці" та "кличківці". Хоча "регіонали" і сформували більшість з комуністами і "тушками", але опозиція у тій Верховній Раді була надзвичайно потужною. А її лідери у 2013-14-му стали ключовими політичними постатями Євромайдану.  

То чи можливе третє велике об’єднання націонал-демократичних або прозахідних сил вже під парламентські вибори 2023 року. Теоретично, можливе. Але є кілька "але", які суттєво відрізняють нинішню політичну ситуацію в країні від ситуації 2002-го і 2012-го років. 

Що відрізняє нинішню ситуацію від попередніх 

До появи Блоку Ющенка Україною прокотилося кілька масштабних протестів проти політики Леоніда Кучми, і кістяк опозиціонерів пройшов гартування цими протестами. Згодом цей досвід став у нагоді під час Майдану 2004 року. Ще одним важливим чинником гуртування опозиції та її виборців стала неприязнь до Віктора Януковича. Масштабних протестів проти політики Зеленського не було і сумнівно, що найближчим часом будуть. Це перша відмінність. Друга – головними дієвцями опозиційних сил є політики, добре знані виборцями, адже на виду вони досить тривалий час, проте виборці встигли скласти про них власну думку. Часто – не на користь "старих облич".

Наступна важлива відмінність: у 2002 році доволі химерна за ідеологією конструкція, яку утворили націоналісти, нацдеми-"рухівці", младоолігархи, серед яких вирізнявся Петро Порошенко, об’єдналася навколо фігури Віктора Ющенка. До нього з прихильністю ставилося багато українців. Навколо якого лідера зараз може згуртуватися опозиція? Порошенко каже: "Лідером опозиції не я себе назвав. Є заява Міжнародного демократичного союзу, де написано про переслідування "лідера опозиції". Ще була заява Європейської народної партії. Я лише їх дослівно цитую". Припустимо, що Петро Олексійович вважає свою персону, наразі найрейтинговішу з усіх опозиціонерів, центром єднання. Та навряд чи такої ж думки дотримуються інші потенційні учасники переговорного процесу.

Хто може очолити об'єднаних опозиціонерів

Порошенко, говорячи про переговори, згадав Юлію Тимошенко. У Петра Олексійовича і Юлії Володимирівни - тривала історія політичних взаємин, в яких було багато спільних образ. Не будемо їх перераховувати, зауважимо лише, що між цими політиками навряд чи колись відновиться взаємна довіра. І не лише між Порошенком і Тимошенко, а й між їхніми соратниками. Теоретично можна припустити, що в разі ув’язнення Петра Олексійовича (нагадаємо, Печерський суд, який визначає запобіжний захід п'ятому президенту, взяв перерву до 19 січня) саме Юлія Володимирівна очолить об’єднану опозицію. Проте ми на такий варіант не поставили б. Тимошенко зазвичай не об’єднується з іншими партіями, хіба "Батьківщина" їх поглинає. А Порошенко не віддасть "Європейську солідарність" на "з’їдання".

Чи можуть виникнути якісь треті фігури, що стануть центрами єднання? Як, приміром, Арсеній Яценюк у 2012-му, коли він очолив ОО "Батьківщина". Олександр Турчинов попри величезний досвід і гарну репутацію серед націонал-патріотів також зі "старих облич". Віталій Кличко? Тут багато залежатиме як від нього, так і від зовнішніх чинників. Загальновідомо, що столичний голова конфліктує з Банковою, яка хоче відібрати в нього крісло голови КМДА. Тож йому наче й вигідно бути разом з опозиціонерами. Але так само відомо, що Кличко надає перевагу самостійному походу "УДАРу" на парламентські вибори. У нього вже був досвід союзництва в рамках "БПП" і, як кажуть, поки що Кличко вагається, чи варто цей досвід повторювати.

Проглядається варіант когось молодого й амбітного. Фігури на кшталт Олексія Гончаренка. Однак тут головне питання, чи сприймуть подібну фігуру за лідера як близькі соратники Порошенка, так і потенційні учасники опозиційної коаліції.

Що може стати поштовхом до єднання опозиції

Її може згуртувати влада, якщо зробить три великі помилки. Перша помилка: впроваджуватиме диктатуру, душитиме свободу слова і переслідуватиме невгодних політиків і громадських діячів. Тоді журналісти й активісти стануть союзниками опозиціонерів, а це велика сила. Друга помилка: розпочнеться переділ власності на користь близьких до влади олігархів, або вона займеться віджимом бізнесу у нелояльних до Зе-команди мільярдерів. За такого сценарію утвориться антивладний консенсус олігархів, котрі погодяться фінансувати опозиційний проект, здатний знести діючу владу. Третя помилка: Зеленський зверне з прозахідного курсу або піде на капітуляцію перед Путіним.  Доки він цього не робить, націонал-демократична опозиція не може скористатися своює "ядерною" ідеологічною зброєю - мобілізацією активної частини суспільства проти геополітичного розвороту України від Заходу до Росії.

Читайте також: Одна доба без запобіжного заходу. Що далі?