Костел розбрату: Чи віддадуть його католицькій громаді після загибелі органу

Проблем у новоготичного костелу авторства легендарного київського зодчого Городецького було багато. Щільна забудова і постійні будівельні роботи навколо. Зазіхання забудовників на прилеглі до пам’ятки території. Транспортне навантаження і, особливо, близкість метро. В якийсь момент костел став виглядати інопланетянином на рідній вулиці.

Втім, конфлікт з навколишнім середовищем був не єдиним і не найбільш болючим для костелу. Він лишається дотепер одним з найбільш суперечливих об’єктів, що підпадають під реституцію церковного майна, яке, згідно закону, має повернутися у власність або користування релігійних громад. Більшість подібних об’єктів у Києві так чи інакше перейшли. Щодо деяких – як-от до Софійського Собору – прийняте рішення залишити у статусі музею. А костел лишається дотепер у підвішеному стані впродовж більше як десяти років. Католицька громада, яка претендує на приміщення і мала би його зайняти на законних підставах, наразі живе "в приймах" у Будинку органної та камерної музики. А щодо подальшої долі самого органного залу, яка прив’язана до органу (причому саме до цього органу – якого більше нема), то після його загибелі вона видається не надто блискучою.

Проблеми навколо костелу почалися більше як десять років, коли почала набирати обертів програма реституції церковного майна. Сам процес реституції – майже ровесник доби незалежності, перші укази щодо повернення культових споруд підписував ще президент Кравчук. Але масово колишнє церковне майно почало повертатися до власників вже за президента Кучми.

Католики, звісно, серед інших вірян, претендували на своє. Зокрема, в Києві – на два дуже ласих шматочка: костел святого Олександра, відомий за СРСР як "старий планетарій" (там, дійсно, був планетарій, і дуже непоганий – його широкий купол був майже ідеальним екраном для проекції зоряного неба) та костел Святого Миколая, відомий як Будинок органної та камерної музики.

Костел Святого Олександра католикам повернули. Це не було ані швидко, ані легко. Католицька громада буквально штурмувала владу – підписувала петиції (тоді ще паперові, а не електронні), стояла в пікетах, правила служби просто на сходах, в будь-яку пору року, за будь-якої погоди. "Ми просто вмерзали в ці сходинки, - згадувала одна знайома католицька активістка. – Холод страшенний, а ми стоїмо на колінах на тому камені, стоїмо, і розуміємо, що не підемо, поки не переможемо".

Влада здалася - костел був переданий громаді. А невдовзі католики, окрилені успіхом, голосно заявили права і на костел Святого Миколая. Але тут все виявилося ще складніше: на той час в Києві вже був інший – новий - планетарій. А от нового органного залу не було. Тому католицька громада була змушена іти "в прийми" до Будинку органної та камерної музики. "Тимчасово", звісно – поки влада вирішить, куди їй відселити музикантів.

Які, звісно, не хотіли нікуди відселятися. Їм подобався зал – і це зрозуміло, адже акустика чудова. Їм подобався орган – ще б пак, цей орган був збудований саме під цей зал. І, головне, саме під те місце, на якому був змонтований. Просто у вівтарі. Який, відповідно, перетворився на сцену.

Мабуть, ніде більше не було так наочно продемонстровано протиріччя між культурою і культом.

Адже з таким розташуванням органу було дуже важко змиритися вірянам. По-перше, приміщення храму, перетворене на концертний зал, втрачало свою сакральну атмосферу. По-друге, священник в алтарі ніби перетворювався на актора на сцені, (а це для багатьох християн - майже богохульство). Але орган перемістити неможливо, це не рояль, який можна переносити з місця на місце. Отже, з ним можна було тільки змиритися.

А тим часом державні та муніципальні органи не поспішали вирішувати проблему. На законні вимоги католиків збурювалась умовна громада, яка не хотіла втрачати свій концертний зал. Та сама громада, нагадаю, яка цілком байдуже ставилася до того, що в її концертного залу тече дах. Католики, в свою чергу, відмовлялися вкладати кошти в реконструкцію будівлі, яка їм не належить, і з якою влада динамить їх рік-у-рік. І ніякого навіть натяку, що в найближчому майбутньому Будинок камерної музики кудись переведуть, а костел, зрештою віддадуть вірним, так і не прозвучало.

Відразу зауважу, що суміщати костел і концертний зал зовсім не так просто, як здається експертам на хайпі, які пропонують "як в Європі", де у чинних церквах проводяться концерти. Не треба навіть "як в Європі". Є таке і в Україні. В Ялті, наприклад, чи у тому-таки костелі Святого Олександра – після того, як він припинив бути планетарієм і знову став костелом, почали проводитися концерти. Але таке рішення для розв’язання конфлікту католицької громади та Будинку органної та камерної музики неможливе. Окрім нерайдужної історії стосунків, є об'єктивні причини. Зал – це не лише концерти час від часу (як пропонує костел). Це постійні концерти, які ріжуться з розкладом богослужінь. А ще це постійні репетиції кількох колективів і музикантів, які проводяться майже протягом усього робочого дня. Тому благодушні пропозиції про "як в Європі" тут, на жаль, не спрацюють.

Єдиним справжнім вирішенням проблеми могло бути – і лишається – відселення Будинку органної та камерної музики в окреме приміщення. Після чого будівля костелу передається на баланс і під повну відповідальність громади Святого Миколая.

Про це говорять вже протягом десяти років. За цей час видана купа нормативних актів про те, що для БОКМ треба побудувати нове приміщення, в яке можна вписати орган розбрату з костелу Святого Миколая – він ніколи не належав релігійній громаді і реституції, відповідно, не підлягає. Але нормативними документами дотепер справа і обмежувалася. Як відомо, немає не тільки готової (чи навіть напівготової) будівлі – немає навіть відведеного під будівництво місця. У тому будівельному шалі, який охопив Київ після проголошення незалежності, ви навряд чи знайдете скільки-небудь помітну кількість будівель культурного призначення. Нових культових споруд – достатньо, особливо на околицях. Культурних – вистачить пальців на одній руці. Та й те, швидше за все, не за гроші держави чи міста. Приміром, в приміщення Лялькового театру вкладалась єврейська громада – щоби звільнити від театру синагогу Бродського.

До речі, вже зараз чути обурені голоси коментаторів: а чому це католики не подбали так само про Будинок органної музики? Церква, мовляв, багата – хай відкупить. І ця позиція – змусити господаря відкупити вкрадене – знаходить гарячу підтримку в масах.

Доля органу – унікального і, якщо послухати весь хор обурених голосів, до зарізу потрібного місту, країні та Всесвіту (це ж наш Нотр-Дам!) – могла бути вирішена багато разів за умови співпраці міста та держави. Зокрема зовсім недавно, коли Мінкульт запропонував, а КМДА відхилила ідею побудувати зал у парку Нивки. Отці міста раптом згадали, що рубати дерева в парках не годиться...

Може, саме ця відмова й стала тою останньою краплею, яка переповнила чашу терпіння відповідального працівника Небесної Канцелярії. "Та гори воно вогнем!", - вирішив він...

Найгірше, що навіть загибель органу навряд чи владнає ситуацію. Навіть якщо костел завтра віддадуть католикам, а музикантів тимчасово переведуть до інших установ. Хоча це, безумовно, було би проміжною перемогою закону і здорового глузду над імпотентною державною бюрократією. Варто пам’ятати, що орган не став жертвою стихії – він згорів через недбалість, через відсутність справжнього господаря. Яким, на жаль, була для нього адміністрація БОКМ і Мінкульт. Які, до речі, тепер збирають пожертви на відновлення – саме на рахунки того самого БОКМ, чия бездіяльність призвела до трагедії. Але найперше, ця трагедія сталася через байдужість громади, якій знадобилася пожежа і жертвоприношення органу, аби помітити, що щось іде не так.

До честі громади, в ній є люди, які намагаються допомогти ліквідувати наслідки катастрофи. Але самими грошима проблема не буде вирішена в корені. Фактично, це гроші "на вінок" органу – його трагічна загибель сколихнула в душах те, чого більшість з нас не відчувала протягом десятиліть, коли орган ще можна було врятувати. Найкращим "вінком" на могилу органу було би розв’язання проблеми несумісності концертного залу з церквою. Найкращим пам’ятником був би новий органний зал.