Як кладовище в центрі Києва перетворюється на зачарований ліс: Фоторепортаж

Навколо Солом'янського кладовища вирує життя: біля нього - Апеляційний суд, Солом'янська площа, військова частина, супермаркет та академія МВС. Ще ближче - церква і броварня в парку імені Островського. Заради якого частину тоді ще не закритого кладовища знесли. 

Парк імені Островського. Тут і далі - фото автора

На відміну від інших старовинних київських кладовищ, наприклад того, що на горі Хоревиці, лісом воно ще не остаточно поглинуте і серед кущів та дерев добре видно металеві хрести, елементи огорожі і рештки пам'ятників. А от що саме на них написано - вже часто і не прочитаєш.

А подекуди вони такі, що краще би і не читав… Моторошний віршик

Ще одна дитяча могила. Тут вже разом, мабуть, з мамою. 

Дивний напис, ніби і українською, але з купою помилок

Головний вхід на кладовище починається зі скорботної алеї, обабіч якої - братські могили учасників німецько-радянської війни, перенесені сюди з віддалених зон. Це зробили в сімдесяті роки, встановивши обеліск і 40 гранітних надгробних плит із прізвищами.

Ворота, які ведуть сюди - закриті, їх відчиняють в поминальні дні і на 9 травня. В цю дату доводилося бачити, як прямо навколо воріт ставили магнітофон на вкриту червоним сукном табуретку і крутили радянські військові пісні. 

Прибирати на могилах радянських солдат, судячи з їхнього вигляду, не ходили.

Вхід на кладовище майже завжди доступний через інші ворота, наліво від головних.  Машиною сюди не пускають, а пішки - скільки завгодно.

На вході - прохання не приносити пластикові квіти. В найбільш прибраній і охайній частині кладовища, цього добра все одно валом - майоріє посеред могил, стежки до яких вже давно заросли. Розкришилася мраморна плита на могилі, змило дощами і здуло вітрами ніс і підборіддя янголу на надгробку. А на пластик, здається, нічого не діє. Лежать собі синтетичні гілочки троянд і півоній, яскраві навіть коли присипані землею.

Може і той, ким вони були принесені, вже теж тут десь неподалік лежить...

Солом'янське кладовище відкрили в 1886 році, замість ще не старого Паньківського, яке опинилося поблизу залізниці. Крім мешканців мікрорайну тут ховали викладачів та учнів Кадетського корпусу. В 1915  ховали військових, померлих від ран. Після революції, вже під час Другої світової на кладовищі з'явилися братські могили цивільних киян, загиблих під час оборони Києва і закатованих у ґестапо. Урочисте поховання було облаштоване тільки через 30 років після перемоги.

В 1950 на двох зруйнованих кладовищенських ділянках облаштували парк імені Островського. Не виключено, що на місці, де колись були могили, стоїть і Апеляційний суд. 

В 1959 кладовище закрили для масових поховань, а в 2005 році, у зв'язку з завершенням кладовищного періоду,  відкрили для повторного поховання (поховання труни в родинну могилу). Тож тепер серед столітніх пишних пам'ятників і аскетичних радянських хрестів можна зустріти сучасні могили. 

Набагато рідше можна зустріти не занедбані могили старше 50 років. Мабуть, просто вже не лишилося родичів.

Нерідко можна побачити сімейні поховання різних років - це якраз те, на що дали дозвіл в 2005. Цікаво, на одному хресті прізвище - Буркот, а на другому Буркотенок-Буркот.

Син загиблого в авіатрощі пілота-інструктора Сандлера в 2007 році встановив на кладовищі знак у вигляді пропелера літака Іл-14 на місці, де поховано його батька та інших пілотів. 

Катастрофа сталася в серпня 1957.  Іл-14 з бортовим номером Л-2071 віз з Софії багаж китайських спортсменів. У зону київського аеропорту Жуляни літак увійшов в 19:45 на висоті 900 метрів і зв'язався з диспетчерським пунктом, передавши своє місцезнаходження, а також запросив, чи працює система посадки. У відповідь диспетчер Зайцев дав їм умови польоту в коридорі і підходу до аеродрому.

Тим часом, о 19:45 з аеропорту Жуляни вилетів Іл-14 з бортовим номером Л-1360, який виконував тренувальний політ по колу. Орієнтовно о 19:54 він приземлився на злітно-посадкову смугу, а потім зробив другий зліт. При цьому завдання на другий політ даного літака служба руху аеропорту не знала. 

Борт Л-2071, підходячи до дальнепріводной радіостанції аеропорту Жуляни, почав виконувати лівий поворот, коли пілоти несподівано побачили прямо перед собою борт Л-1360, який заходив на посадку. Екіпаж спробував піти від зіткнення поворотом вправо, але через секунди правий гвинт борту Л-2071 врізався в праве крило борту Л-1360, в результаті чого в останньому вибухнув паливний бак, а саме крило відірвало. Літаки врізалися. Загальний радіус розкиду уламків становив 250 метрів. Були частково або повністю зруйновано 4 будинки і 2 сараї. У катастрофі загинули всі 9 членів екіпажу обох літаків, а також 6 осіб на землі, тобто 15 осіб. Ще 23 людини на землі отримали поранення, з них 11 - важкі. Винними в зіткненні літаків суд визнав диспетчера Зайцева і чергового по польотах Ф. Світличного. Обидва були засуджені до 10 років позбавлення волі. 

Разом з одним з пілотів в 2011 було поховано жінку, мабуть - його дружину. 

Все далі цією дорогою проходимо вглиб кладовища, і з кожним сектором воно все більше нагадує ліс. 

Заросло усе і пробиратися не хочеться - раптом наступиш на чиюсь могилу чи потрапиш у яму, адже деякі могили вже встигли обвалитися. 

Цій могилі вже більше ста років.

А кого так урочисто поховали тут вже і не прочитаєш.

Старі поховання разом із новими. Родичі кожного разу мусять чи не прорубати собі дорогу, як в джунглях.

Так виглядає кладовище вже майже в самому його кінці. Не видно ні хрестів, ні могил, ні пам'ятників. Нема, що цікаво, і слідів якогось літнього табору безхатків, який міг би тут бути - за деревами вже паркан, місце доволі віддалене, ніхто не потурбує. 

Тут не живуть вже навіть спогади, бо нема кому доглядати за столітніми могилами. Спів птахів, шум дороги за парканом і вгодований чорний кіт, що гріється на чорній мармуровій плиті.

Цікаво, скільки ще простоїть це старе кладовище, поки місто не витіснить його геть.