Як дочекатися чоловіка з АТО, зберегти кохання та не з'їхати з глузду

Журналіст depo.ua поспілкувався з дружиною офіцера, бійця АТО Оленою Баранік, яка веде онлайн-щоденник "Ти в армії".

Олена - одна з неймовірних українських жінок, яка провівши чоловіка на війну, залишилася сам на сам із купою проблем, але не перетворилася на заплакану знервовану постать. Сама веде бізнес, підіймає двох  дітлахів, заробляє гроші. І ще волонтерить, їздить до чоловіка в АТО кожні два тижня. А нещодавно зайнялася… боксом.

Неочікувано вдалося поговорити з обома: Оленин Сашко приїхав у відпустку. Втомлені, просто вдягнені, руки в обох важкою працею побиті. Але закохані немов молодята, очима одне одного їдять, ніби не сім років разом, а тільки вчора одне одному освідчились. І від того настільки красиві, що перехожі мимо волі починають їм посміхатися.

Олена, Олександр та молодший син Олексій

"Я мабуть, могла б грюкнути кулаком по столу, сказати – ти не поїдеш. В нас в родині кожен має право вето. Але так неможна. Питання участі у війні особисте, кожен має за себе вирішувати, - Олена зітхає. – Сашкові родичі так мені і не вибачили. Вважають, що я його ніби примусила йти, своїм відношенням".

Другого липня відбулися проводи на війну. Пікнік, пиво, шашлики. Тепер її Сашко – офіцер ЗСУ, заступник командира батареї 57 бригади з озброєння.

Олена залишилася в недобудованому будинку з двома малими дітьми. За сто кілометрів - мама інвалід і лежача бабуся. Ремонт, робота, підробіток.
Спочатку вона думала завести календар і викреслювати кожен день до Сашкового повернення. Згодом передумала.

"Мені здалося, так буде ще довше. Зараз я зранку заходилася щось робити, закрутилася – і ба, вже кілька днів пройшло! – посміхається сумно. – Перші тижні було неймовірно важко. Ми ж кожен день разом, спина до спини. Він пішов зі мною на роди, а я влізла з ним на саму високу гору. Ми разом будували дім, вчилися водити машину, їздили на електричках в Крим, працювали і відпочивали. Разом завжди і у всьому, знаючи, що поряд є однодумець, який розділить із тобою все. І більше я не могла розділити з ним все..."

БУСІНКА І СОНЦ

Вони познайомилися майже вісім років тому на страйкболі. Олену направили у команду Сашка шпигункою, під прикриттям. Вона поклала оком на їхнього полоненого, хотіла його серед ночі вкрасти.

Олександр та Олена сім років тому на страйкболі

"Забралися далеко в ліс, всі втомлені повалилися, ніч. Я думаю, зараз всі поснуть, а я його до своїх приведу. Але Саша спати не ліг, а почав до мене залицятися, - згадує Олена. – На мені ще розгрузка була радянського типу, на колечках. Я її самостійно не могла ні одягнути ні зняти. Саша її всю ніч однією рукою намагався розстібнути".

"Як раз коли йому це вдалося, скомандували підйом", - сміється Олександр.

Через два тижні Сашко переїхав до Олени. На Майдан ходили вже втрьох: він, вона та новонароджений Олексій. А за немовлям в колясці кольору хакі лежали пусті пляшки для коктейлів Молотова. Возили їх активістам тишком-нишком, ще до початку основних боїв.

"Постійно ми там бути не могли через малих, але постійно навідувалися, возили пиріжки, віддали хлопцям першу страйкбольне спорядження" , - згадує Сашко.

Вони завжди все роблять разом. Удвох за два роки побудували собі будинок, при чому добудовували коли Олена вже була "дуже вагітна".

Ну як добудовували – в жовтні, коли вселилися, там ще не було дверей та вікон, котельні, а одну зі стін було закрито фіранкою. Малий Юрко – старший син подружжя, спав в домі в наметі, Олена з Сашком – біля обігрівача. Вікна поставили 14 жовтня, опалення запустили 28 листопада, а в грудні народився Олексій.

Той самий дім, розпал будівництва

"Будинок й досі не добудований. Він буде в нас рости як кораловий риф. А потім ми побудуємо поряд ще один і втечемо туди від дітей", - сміється Сашко.

Він називає її Бусинкою, а вона його Сонц – скорочено від "сонце".

"МИ СТАЛИ КАЗАТИ, ЩО Я ЗАВЖДИ МРІЯВ ВБИВАТИ ЛЮДЕЙ"

Олександр думав піти добровольцем ще від початку анексії Криму, коли його команда по страйкболу майже в повному складі записалася в Нацгвардію. Але молодший син був ще зовсім крихітний, дім зовсім не готовий і він вирішив почекати на повістку.

Вона прийшла влітку. Олена з Олександром нашвидкуруч зібрали йому все необхідне, відгуляли проводи. Роз'їхалися додому друзі.

Двоє синів, маленький, але такий пустий будинок, одна. Олексійко майже щодня витягає альбоми, відшукує тата, водить пальчиком по світлині. Говорити по телефону – тільки з ним. Коли Сашко перший раз приїхав у відпустку, малий зібрав на дивані маму, тата, братика, кожного назвав по імені, посміхнувся. Всі вдома.

Відпустка у Львові. Тато Саша, сини Юра та Льоша 

"Спочатку було найважче, згадує Олена. - Було літо, ми живемо за містом, всі приїжджають на відпочинок, смажать шашлики, купаються в ставку. Всюди свято життя! Знайомі підходять: а де твій? Дізнаються, що в АТО і починають чи виправдовуватися чи наїжджати, мовляв, що йому, більше за всіх треба. Я їм про офіцерську честь, борг перед Батьківщиною. Не сприймали…"

"І ми почали казати, що я пішов красти пальне і наварювати гроші, - додає Олександр. – Всі одразу відстали. Потім я ще став казати, що я жадний, відкупатися грошей пошкодував. Чи що завжди мріяв вбивати людей. І питання припинилися. Навіть шкода, в мене ще багато цікавих версій є".

Наразі Олена сама веде бізнес - подружжя займається здачею квартир в оренду, перед здачею об'єкти треба готувати, робити ремонт. Жінка навчилася класти плитку, штукатурити, стелити ламінат.

"Я найняла людину, яка власне робила ремонт і пішла до нього прорабом. Вивезти старі меблі, привезти нові і будматеріали, завантажити-розвантажити - це було на мені. І все з дітьми по 6-8 годин в машині. Малим нудно, вони волають, б'ються, - Олена зітхає, посміхається. – Зате нещодавно сама врізала варочну поверхню. Ніколи цього раніше не робила, Саша по телефону інструкції давав".

"Олено, який у вас власний рецепт: що робити щоб з глузду не з'їхати? " – питаю.
Сміється: "Це важке питання, може щось порадите? Хоча є одне – ходжу на бокс".
"Бокс?!"

"Я возила на зайняття Юру, думаю – а чого я сиджу? Юрка тренер погодився зі мною також займатися, але як пішли спаринги, постало питання, з ким мене ставити, в секції всі ж діти. Тренер зі мною боїться, бо я важче. Пару раз спарингувалися, я його налякала і він мені зламав зуба, - сміється. - А ще звісно з Сашком розмовляю, це більш за все допомагає. Ми по 3-5 разів на день зідзвонюємося і одне одному жаліємося на життя".

РОМАНТИЧНІ ПОЇЗДКИ В АТО

Олена розповідає, що свята як такі: із вишуканими стравами, свічками і романтичними посиденьками удвох з їхнього життя зникли ще після народження другої дитини. Як не дивно, відродити їх вдалося після того, як чоловік пішов на війну. 

Раз на два тижні Олена відвозить малих до матері, купує квиток на потяг і їде до свого Сашка. Спочатку в Константинівку, а коли підрозділ перевели ближче до передової в Дзержинськ, то й туди.

Свій день народження Олена святкувала із чоловіком в зоні АТО. Військові подарували їй вазу 120мм калібру

Олена запевняє, що це не складно, і зовсім не страшно.

"Це тільки з Києва це страшно, а там, особливо якщо не чути пострілів - так само як в будь-якому українському провінційному місті. Мама телефонує: та куди ж ти поїхала, тільки що показували по телевізору там такий жах. Виявилося, що жах тільки в телевізорі, там місто розвалене і собаки на вулиці трупи їдять, - розповідає вона. - Стою посеред міста, все працює, маршрутки ходять, люди з дітьми гуляють. Тільки в одному домі кут розстріляний та спалена міськрада".

Прифронтовий Дзержинськ виглядає, як мирне місто

Взимку Олена переганяла з Київа до АТО машину для чоловіка

Перебільшують, за словами подружжя, і градус ненависті місцевих жителів до "карателів хунти". Олександр згадує, що тільки раз у маршрутці почув від жінки, мовляв, він приїхав сюди "заробляти на крові".

"В мене, зізнатися, перша аналогія виникла, що пораненим та скаліченим сплачують компенсацію", - посміюється Сашко.

В своїй бригаді Олександр – заступник командира з озброєння. Мабуть, небеса почули молитви дружини й матері, бо за дев'ять місяців на фронті під обстрілом жодного разу не був. На питання, чи не гірше в тилу ніж на передовій (багато хто з бійців таке каже), сумно посміхається.

"В нас немає правил військового часу. Все по-мирному: план-конспект занять на рік, план виїзду машин на рік. В умовах війни, коли цієї машини через місяць може не бути! Мені здається багато людей пішли б воювати, якби не було цього бюрократичного долб@бізму", - сердиться він.

Олена розповідає, що за цей час стала фаталісткою. Навчилася не реагувати на жахливі новини, не панікувати, коли чоловік не бере трубку. Остаточно заспокоїлася, звісно, настільки наскільки може заспокоїтися жінка, в якої коханий на війні, після того як приїхала і сама все побачила, взяла телефони сослуживців. Тепер знає, що як щось станеться, вони скажуть. А якщо Сашко не бере слухавку, значить він просто зайнятий.

"Я боялася, що війна дуже змінить його, що зміниться характер. Тому й їжджу до нього. Часто дружини роблять помилку, не приїжджають, бояться. А потім через рік, коли чоловік повертається, жаліються, що він став якийсь чужий. Ще б пак, він стільки всього бачив і відчув там, і це не тільки щось жахливе, а й банальний побут. Вона і не уявляє собі, де він був і що воно таке, не може його зрозуміти. Тому багато сімей в АТОшників зараз і розвалюються".

ДУМКИ МУДРОЇ ЖІНКИ: з щоденника "чоловік в армії"