Крізь дощ і пшеничні поля: Навіщо дві жінки йдуть пішки з Рівного до Одеси

 

 

Дорогами, лісами, полями, містами і селами – відстань у близько 600 км вони планують подолати за 3,5 тижні. Наразі позаду – половина шляху, і за весь час подорожі дівчата не скористалися жодним транспортом. 

Але як воно – подорожувати пішки Україною, коли подекуди годинами не зустрінеш ані магазину, ані заправки? Що найбільше вражає, коли маєш змогу неспішно поглянути на шлях? Як готуватися до такої подорожі та в чому її мета? Про все це та більше Ксенія Циганчук і Наталя Шнурик розповіли журналістці Depo.ua.

Ксенія Циганчук

Письменниця з Рівного. Пише у жанрах детективів, трилерів, горорів. Авторка книжок "Убивця з підземелля", "Коли приходить темрява", "По той бік пам'яті"

Наталія Шнурик

Дизайнерка та SMMниця з Вишгорода

– Як у вас виникла ідея такого походу?

Ксенія:

Це не було спонтанно, все склалося з трьох "дзвіночків". Перший був, коли один чоловік пробіг та пройшов з Рівного до Луцька. Він побився об заклад і виграв парі. Ця ідея мені дуже сподобалася. Другий - я думала про те, що популярно мандрувати велосипедом, а от пішки –не надто. А я пішки ходити дуже люблю. І третій "дзвіночок" коли подруга запропонувала поїхати відпочивати до Одеси, на море. Відпочити так і не вийшло, але всі ці компоненти згодом склалися докупи і я подумала: "А якщо пройтися з Рівного до Одеси?".

Спочатку думала йти сама, але наодинці це робити не надто комфортно поза межами міста, тож я почала шукати компанію.  Спочатку питала у друзів та знайомих, багато хто казав "о, класна ідея", але на авантюру не наважувався. Тоді я почала пошуки через соцмережі та ЗМІ. Наталя відгукнулася майже відразу. У нас є спільний знайомий. Але тоді щось не склалося і я продовжувала далі шукати. Були люди, які бажали піти та щось все одно ставало на заваді. 

Планувала піти у вересні, але так як я нікого не знайшла, все це відклалося на травень-червень. У травні Наталя мені написала, що у неї є можливість йти, ми домовилися і вирушили 6 червня. Влаштувалося все досить швидко.

– Чи було таке, що вас від цієї затії відмовляли?

Ксенія:

Я б сказала, що відмовляли усі. Мовляв, небезпечно, велика відстань, а ви дівчата. А тебе, Наталю?

Наталія:

Та так само. Казали, що це нереально...

– Як щодо підготовки? Нетренованій людині буде важко подолати такий шлях…

Ксенія:

Ну, по-перше ми ходили у такі собі тренувальні походи. Я ходила з Рівного до Острога, з Рівного до Клевеня, з Рівного до Костополя. Це було минулого літа та осені.

Наталія:

А я ходила з Києва до Вишгорода, по Києву 50 кілометрів. Та і загалом я займаюсь скандинавською ходьбою, йогою, тож такі навантаження для мене – це нормально.

Ксенія:

Я теж дуже люблю ходити, багато гуляти. До того ж я вже понад 13 років займаюся фітнесом...Можна сказати, ми фізично підкуті.

Наталія:

Але готуватися до подібного потрібно обов'язково. Коли ми оголосили, що плануємо таку подорож то почали писати мені люди з питаннями чи можна з нами. Але якщо людина немолода, з зайвою вагою і загалом проблемним здоров'ям, варто обирати менш екстремальні варіанти. Бо навіть ми нібито підготовані, у гарному фізичному стані, але я от щодня отримую від свого тіла не надто приємні сюрпризи.

– Піший похід зазвичай передбачає досить багато речей, які доводиться нести з собою, а їх вага вельми ускладнює шлях. Чи у вас якийсь легший варіант?

Ксенія:

Спочатку ми планували взяти більше речей. Мали бути і каремати, і палатка, і спальники. Але все то було дуже важким і ще в Рівному ми це залишили. За перший день походу теж деякі речі відпали, відправили їх додому поштою. А Наталя взагалі деякі речі лишила дорогою.

Намагаємося нести мінімум. У нас навіть змінного взуття до цієї неділі не було, але довелося придбати у Хмільнику через затяжні дощі. Це дуже допомогло: у понеділок протягом майже усього дня йшов дощ, ми мусили перевзуватися. Важкий був день...

Наталія: Мабуть, найважчий з усіх… Але кожного дня, як ми йдемо, у голові виникає думка, що цей день найважчий з усіх. Проходить ще один такий день, і я розумію, що ні – то все було легко, а от сьогодні...

У понеділок ми встали о 5 ранку щоб раніше прийти до наступного міста, і всю дорогу йшов дощ.

Ксенія: Це десь годин із сім, можливо й більше. Під дощем, змоклі, холодні, ноги крижані, мокре взуття...

Наталія:

Але найважчим цей день був, мабуть, через те що неможливо було ніде зупинитися й перепочити. В усі інші дні ми спинялися кожні 2-3 години. Могли просто кинути речі на узбіччі, а тут довелося йти постійно...Не було ні зупинок автобусних, щоб сховатися від дощу, ні заправок, ні магазинів, нічого. 

– Скільки проходите за день? Де зупиняєтеся на ночівлю?

Ксенія: 

У нас спланований маршрут, ми планували так, щоб проходити не більше 40 км на день.

Наталія:

Хоча насправді так не вийшло, бувало і по 50-60 проходили.Ми обирали міста для зупинок, щоб там можна було знайти або хостел, або готель. Бо от у Вінниці, зрозуміло, питань із житлом не виникає. А нещодавно ми проходили довгий шлях, який цілковито пролягав через маленькі села. І ми просто по знайомих нових з Ізяслава знайшли жінку з дому культури, яка по своїх контактах дала запит по інших сільських домах культури, і в одному з сіл нам знайшли завідувачку, яка прихистила нас на ніч у сільській хаті. І ще зупинялися у моєї тітки та кузини у Старокостянтинові.

– Як щодо харчування? Чи запасаєтеся ви їжею на день чи розраховуєте на придорожні магазини та кафе? 

Наталія:

Добре зупинятися десь поїсти, але буває так як у понеділок, коли дорогою не було жодного магазину. На другий день ми йшли по лісі, у нас на шляху було два хутори, але магазинів там не було. Точніше, був, але нам сказали, що працює він лише двічі на тиждень. А у нас закінчилася вода, і то вже було не надто приємно...

Ксенія:

Та фактично ми вже навчені. розуміємо, що у нас по дорозі може не бути геть нічого. Тому коли виходимо з точки А, то як правило купуємо шоколад, хлібці, воду, якісь фрукти чи овочі. Води на день беремо по 1,5-2 літри. Залежить від температури.

– Опишіть ваш звичайний день у поході. Ви прокидаєтеся і...

Ксенія:

Зазвичай ми прокидаємося о 7 і десь о 8-9 годині виходимо, і до пункту призначення дістаємося по-різному. Бувало, що близько півночі. А у понеділок у вигляді експерименту ми встали о 5, вийшли о 6.30 і прийшли на диво рано, десь о 15.30. 

У дорозі ми зазвичай 7-8 годин, буває і всі 12. Рекорд – це коли ми йшли 60 кілометрів з Ізялава до Старкона, то було десь 14-15 годин. Бо просто не було де раніше зупинитися. 

Наталія:

Пройшли 62 кілометри, це наш рекорд. Хоча мапа Гугл показувала трохи за 50 кілометрів, але кілометраж на мапі і на наших трекерах зазвичай відрізняється на 5-6 кілометрів. 

Ксенія:

Певно, це через нерівності дороги, горбки. Потрібно обходити ями, каміння. Раз було, що ми заблукали у полі.

Наталія:

Ми йшли один день по полях між селами. Мапа показувала дорогу через поле, але, можливо, цю дорогу просто переорали і засіяли, тож вона змістилася у бік. Йдемо по GPS, Гугл постійно каже, що ми зійшли з дороги і йдемо неправильно. По полю ми мали обійти село, не входячи в нього. Але ми зайшли у глухий кут, потім мусили пробиратися крізь хащі і вийшли на самому початку цього села, тож мусили йти ще й через нього. 

Ксенія:

А в неділю була історія, коли мапа показує нам дорогу, ми підходимо до пшеничного поля, а дороги там немає. Нам довелося просто продиратися крізь пшеницю. Після пшениці натрапили на урвище і добре, що воно було не одразу за нею, бо ми б туди і полетіли. Довелося по пшениці ще це урвище обходити. 

Наталія:

Загалом, мінімум 1,5 години ми плавали по полю без жодної стежечки, просто пшениця до пояса і все.

– Труднощі вас не демотивують? Коли очікуєш одне а отримуєш геть інше...

 Ксенія:

Щось неочікуване трапляється кожного дня, як 7 годин дороги під дощем. Але ми розуміємо, що це пригоди і потім ми будемо згадувати це як щось круте, оригінальне, незвичне.

– Як ви сприймаєте цю подорож? Виключно як пригоду, чи закладаєте у неї якийсь сакральний сенс?

Ксенія:

З одного боку це пригода, з іншого для нас це – ретрит. До того ж, це спосіб пізнання своєї країни, життя у ній, людей. Абсолютно новий досвід, який просто так не дається.

Я йшла собі вчора і думала: "Яке у мене було спокійне життя ще тиждень тому". Ти прокидаєшся, працюєш, дотримуєшся якихось своїх звичок. А тут тебе кидає у протилежність: ти не розумієш, куди ти потрапив, бо все догори дригом. І це неоціненний досвід.

Наталія:

Для мене важливо отримувати якомога різноманітніший досвід. Можна прожити життя у чотирьох стінах і нічого не побачити, а тут - цілий світ. Я блогерка і намагаюся мотивувати людей на певні вчинки, позитивні зміни у житті. Щоб власне жити це своє життя, а не спостерігати вигадані історії у телесеріалах. До того ж, хочеться показати, що людина може набагато більше, ніж вона думає.

Ксенія:

Про цю подорож я збираюся писати книгу. Загалом я пишу детективи, але ця буде про власний досвід у подорожі. Знаєте, як кажуть? Неможливо написати оригінальну книгу, живучи звичайне життя. Для письменника такий досвід – неоціненний.

– Ваша подорож передбачає нові знайомства?

Ксенія:

Як правило, коли ми йдемо, то майже нікого не зустрічаємо. Бувало навіть, що ми за день дороги зустрічали 4-5 людей. Спочатку йдеш, думаєш собі, як добре: людей немає, відпочинок, ретрит. Потім заходиш у містечко, довкола знову люди і ти розумієш, що серед них все ж комфортніше: бо йти лісами і полями й нікого не бачити...

Наталія:

Але саме зустрічі, нові знайомства – мабуть, це найприємніше, що я отримую від цієї подорожі.

Ксенія:

Відбувається все по-різному. От йшли ми у перший день своєї подорожі дорогами, починався дощ. Зустріли дідуся. А він каже: ходіть до мене, дощ пересидите. Другий день йшли хутором, зустріли двох літніх жінок. У нас якраз закінчилася вода, не було магазинів, то одна з них пустила нас до себе попити і дала можливість помити ноги, бо до цього ми йшли лісом. 

З домом культури теж: ця жінка, що допомогла нам з ночівлею в одному з сіл, провела нам екскурсію. Різні люди зустрічались, але позитивні.

– Не можу не запитати...Дві дівчини у дорозі, а деякі чоловіки у нас...не славляться повагою до особистого простору. Чи були у вас якісь неприємні ситуації, з цим пов’язані?

Наталія:

Мені здається, ті чоловіки, яких ми зустрічали, самі нас лякалися. Ми - не дуже очікувана картина. Були моменти, коли зупинялися і пропонували підвезти. Ми казали: та ні, дякуємо, ми чимчикуємо пішки до Одеси. Вони сміялися, розпитували. Але ситуації, в якій би ми відчували небезпеку, не було. 

Ксенія:

Була історія: йдемо, зупиняється чоловік, пропонує підвезти. Відмовляємось, кажемо що пішки йдемо. Їде далі. За годину біля нас зупиняється машина, яка їхала вже назустріч. Виявляється там був той самий водій, що пропонував нас підвезти. Дивиться на нас, каже: "Ну дівчата, ну я мушу вас сфотографувати. Бо дві людини які йдуть пішки до Одеси з Рівного...". І він реально нас сфотографував як якусь диковинку. Але це не було некомфортним.

Наталія:

А якось нас впізнала продавчиня у сільському магазині. Прочитала у Фейсбуці про нас, було приємно. 

– Чи витратний це формат подорожі?

Ксенія:

Так, досить витратний. Фактично, ти мусиш весь час у дорозі купувати їжу у магазинах або зупинятися у кафе. Плюс готелі, плюс неочікувані витрати на кшталт купівлі взуття. Ми ще не підбивали підсумки про наші витрати, але думаю за орієнтовні 3,5 тижні нашої подорожі це буде вже сума. Десь як поїхати у Єгипет, спокійно повалятися з тиждень на пляжі з all inclusive.

– Що за вже пройдені вами 350 кілометрів вразило найбільше?

Наталія:

Там, де ми зупиняємося ми намагаємося познайомитися із містом, людьми, ходимо на екскурсії...І мене вражає, наскільки наша країна багата, заможна на визначні місця архітектурної спадщини. Однак, все руйнується. Немає фінансування, дуже мало де дбають про відновлення. Україна може бути туристичною, і для цього не треба багато робити: тільки зберегти те, що ми маємо. От, наприклад, в Ізяславі дуже крутий палац, але все розвалюється, ніхто про те не дбає, там хащі.

Ксенія:

Ми часто проходимо через села, і бачимо наскільки вбого там все виглядає, наскільки бідно живуть люди, наскільки вони животіють...Немає роботи, немає елементарних зручностей. Вбиральні на вулиці у 21 столітті. Якщо міста ще якось розвиваються і там щось роблять, то в селах – нічого. Лишаються самі літні люди, які доживають свої останні роки. Діти – хто по заробітках, хто у місті, приїздять рідко. Ці бабусі й дідусі, коли нас бачать – дуже радіють, бо хоч з кимось можуть поговорити...

Наталія:

Я була в захваті, коли ми по дорозі бачили величезну кількість полів. Пшениця, соняшник, кукурудза… Дивишся на 360 градусів, а тому нема кінця-краю. Земля родюча. А потім заходиш у села, які на кордоні з цими полями. А там -  страшна бідність.  

У селі Бабине, де ми ночували, почали розпитувати про це. Хазяйка хати розповіла у подробицях. Ось, наприклад, величезні поля, а з села там працює не більше 10 людей. Тому що техніки, яку використовують на тих полях – не більше 10 одиниць. На кожній машині закріплено водія. І от уявіть: у селі 600 людей, а робота є у десятьох. І всі інші чоловіки або їдуть на заробітки, або взагалі без роботи сидять. При цьому в тому ж Бабиному лише 10 дітей-дошкільнят. Люди тримають худобу, якихось курочок, аби була їжа. І вони вже прив'язані до того господарства, не можуть нікуди поїхати, бо то потребує догляду. Буває, тримають корову. То зранку по селу проїжджає приватний молоковоз, який купує у селян молоко за безцінь – 6 гривень за літр молока жирністю більше 4%. 

Ксенія:

Села кинуті напризволяще. Звісно, є багатші, але більшість тих, що ми бачили, до таких не відносилися. Нас пускали до різних хат, і всі вони були вкрай бідні. Дивишся на ті магазини з жахливими умовами...Десь ще рахівницями продавчині користуються, бо нема калькулятора. 

Наталія:

Бувало таке, що ми в селах бачили гарні авто, але то були машини власників цих полів. Можуть сто разів розповідати, що щось у нас в селах розвивається, але я цього не побачила. У нас то і в містах рівень життя далеко не найкращий, а в селах просто нижче плінтуса. 

.  .  .

На момент виходу цього матеріалу Наталія, на жаль, зійшла з дистанції через стан здоров’я. Шлях від Літина до Вінниці Ксенія долала вже самостійно.  Наразі вона шукає собі нових подорожніх.

Читайте також: Хотілося подорожей і велику машину: Історія далекобійниці із Києва