Суперечка приматів. Чому людям не дає спокою "Планета мавп"

Фото: imdb.com

Слід почати з того, що "Планета мавп" (англ. Planet of the Apes) - американська франшиза з довгою, майже піввіковою історією, заснована на однойменному романі. Складається з оригінального фільму, ремейку, чотирьох сіквелів, двох телевізійних і книжкової адаптацій, а також коміксів і відеоігор за їх мотивами, пише "Деловая столица".

Почалося все, як водиться, з гарного роману. Оригінальну "Планету мавп" написав французький письменник, кавалер Ордена Почесного легіону, ветеран Другої світової, який дивом втік з японського полону П'єр Буль (1912-1994). У книзі, що вийшла в 1963 році, дія відбувається в далекому майбутньому (XXVI столітті) Пара космічних мандрівників з Землі знаходить пляшку з посланням від якогось Улісса Міру, який описує свої пригоди на планеті, де правлять мавпи, які перевершили в розвитку людей, в свою чергу деградованих до первісного стану. Зрештою Уліссу вдається повернутися на Землю - через 800 років - і виявити, що і вдома вже немає людської цивілізації - там правлять мавпи. Закінчується роман тим, що Філліс і Джин - шимпанзе-мандрівники, дочитавши рукопис, не можуть повірити у написане, так як ніяких розумних людей їм не доводилося бачити.

Екранізація вийшла в 1968 р. Режисером виступив Франклін Шеффнер, який вже мав успіх на телебаченні. Головну роль в картині виконав Чарлтон Хестон. Він грає роль Тейлора, командира космічного корабля, що здійснює посадку на невідомій планеті. Екіпаж вирушає на пошуки життя і наштовхуються спочатку на групу диких людей, а потім на загін розумних і озброєних мавп. З екіпажу, зрештою, в живих залишається тільки Тейлор лише для того, щоб у самому фіналі зробити трагічне відкриття: виявляється, що планета мавп - це Земля через дві тисячі років. Фільм отримав номінації на "Оскар" за кращі костюми і музику, проте в підсумку посів 350 місце в списку 500 кращих фільмів за версією журналу Empire.

Успіх першої "Планети" вийшов за межі сезонної розваги з тієї причини, що у Шеффнера - несподівано, може, для нього самого - вийшла не стандартна наукова фантастика, а переконлива, повна відчаю антиутопія. Настрій фільму цілком відповідав духу часу - бунтарські 1960-ті ставили під сумнів самі основи сучасної цивілізації, були періодом войовничого пацифізму (останні слова Тейлора, коли він бачить те, що бачить - "Виродки! Ви знищили все! Будьте прокляті!" - натяк на світовий катаклізм, швидше за все ядерну війну) і пильної уваги до інших культур, в тому числі і знищених білими цивілізаторами. Одним словом, змістовна, філософська складова вийшла дуже потужною, що дозволило не тільки одержати чотириразовий прибуток в прокаті, але і зняти ланцюжок продовжень, на жаль, котрі не досягли рівня першої стрічки.

Постановники "Під планетою мавп" (1970), "Втеча з планети мавп" (1971), "Завоювання планети мавп" (1972), "Битва за планету мавп" (1973) більше покладалися на різного роду фантастичну екзотику. Так, "Під планетою мавп" з'являлося плем'я мутованих людей-телепатів, а планета гинула від вибуху кобальтової бомби. В "Втечі з планети мавп" вже, навпаки, на Землю людей прилітає космічний корабель з групою шимпанзе-астронавтів, за якими люди починають полювання, побоюючись їх інтелекту. "Завоювання планети мавп" - чи не найбільш похмурий з фільмів франшизи: США показані тоталітарною державою з суворим класовим поділом, засновану на рабовласницькій системі.

Мавпи, котрі практично еволюціонували до рівня людей, залишаються їх рабами, а Цезарю - нащадку шимпанзе-астронавтів - доводиться ховатися від каральних органів і волею-неволею очолити повстання родичів. У "Битві за планету мавп" показаний світ після перемоги повстання - тепер вже правлять мавпи, однак благополуччю загрожують не тільки люди-партизани, але і негаразди між новими господарями планети, що загрожують перерости в громадянську війну. Ідеї остаточно вичерпалися ще в "Втечі", грошей на пристойний бюджет не вистачало, і тому врешті-решт проект був закритий.

"Планета мавп" 2001 року стоїть у всій цій історії особняком у першу чергу тому, що знята фантазером і візіонером Тімом Бертоном; режисера такого рівня в цьому циклі ні до, ні після не було. Тут дія розгортається у відносно недалекому 2029 році. З космічної станції "Оберон" у невідому електромагнітну аномалію в порядку експерименту запускають модуль, пілотований кмітливим шимпанзе по кличці Перікл. Модуль зникає, керівник експериментів з мавпами капітан Лео Девідсон (Марк Уолберг) відправляється слідом і потрапляє на планету, керовану розумними промовистими мавпами.

Виявляється, аномалія була тунелем у часі, і "Оберон" відправився слідом за Лео, звалився на Землю набагато раніше нього, вдосконалені в результаті експериментів шимпанзе вирвалися на волю і повстали проти людей. Поява Девідсона порушує рівновагу, люди і частина мавп починають боротьбу проти тирана - мавпячого генерала Тейда (Тім Рот). Сили добра начебто перемагають, але Лео летить на своєму модулі в ту ж аномалію, однак замість минулого виявляється в ще більш далекому майбутньому, де мавпи досягли рівня людської цивілізації ХХ століття, а Тейд прославляється як спаситель їх цивілізації. Явні мінуси сценарію і невпевненість режисури компенсуються візуальною насиченістю і участю таких зірок, як Уолберг, Рот і Хелена Бонем Картер, і тому своє місце у цього фільму все-таки є.

А справжній перезапуск франшизи стався у 2011 році, коли вийшло "Повстання планети мавп" (Руперт Уайатт). Автори фільму підійшли з єдино можливим способом: практично повністю відмовилися від сюжету П'єра Буля, натомість зосередившись на розробці лінії пріквелу - тобто, вирішили показати, як, власне, людство дійшло до такого життя. Інтелект у мавп і одночасно занепад виду Homo Sapiens мають одну причину: ліки-вірус, які, за задумом їх творця, повинні були лікувати від хвороби Альцгеймера.

Головним героєм нового циклу став надзвичайно розумний шимпанзе на прізвисько Цезар - підопічний горе-біолога. Грає Цезаря один із найцікавіших британських акторів - Енді Серкіс, у якого подібні "масочні" ролі виходять дуже добре - варто лише згадати Горлума з "Володаря кілець" і Кінг-Конга в однойменному фільмі Пітера Джексона.

Слід також зазначити, що продюсери цього разу постаралися максимально наблизити те, що відбувається в кадрі, до наших реалій. Так, всі мавпи виглядають як реальні шимпанзе, горили і орангутанги, на відміну від фільмів 1970-х, де діяли аж надто олюднені примати; слава комп'ютерним технологіям. Майже всі мавпи, за винятком Цезаря, який отримав свого часу величезну дозу сироватки, спілкуються мовою жестів і вигуків - адже голосові зв'язки мавп здатні відтворювати людську мову. Нарешті, сам по собі апокаліптичний сюжет з "мавпячим грипом" набагато більш впізнанний в наш час.

Оновлена естетика, наголос на гостросюжетний розвиток конфлікту, щемлива нота відносин між Цезарем і його творцем зробили свою справу - фільм добре сприйняли і глядачі, і критики. Однак справжній тріумф чекав дві наступні частини - "Світанок планети мавп" (2014) і "Війна за планету мавп", зняті одним з найбільш талановитих американських режисерів середнього покоління Меттом Рівзом, на чиєму рахунку вже були вампірська мелодрама "Впусти мене" і сенсаційний фільм жахів "Монстро".

Вже рекламна кампанія "Світанку" проходила вельми оригінально - в Мережі розійшлися псевдо-документальні відео, на яких мавпи в джунглях Африки захоплювали зброю і починали стріляти по солдатах: маса користувачів всерйоз сприйняли це за реальну зйомку.

В основу обох фільмів Рівз поклав старі, як світ, мотиви: ксенофобію і помсту. Перша приводить до війни людей з мавпами на знищення, яку веде полковник Маккаллоу у виконанні Вуді Харрельсона. Друга - це спонукальна причина, по якій війну в "Світанку" починає озлоблений на людей і на Цезаря як зайвого гуманіста шимпанзе Коба. У новому фільмі вже сам Цезар сповнений тим же почуттям, оскільки полковник вбиває його дружину і сина.

Рівз чудово виконує видовищну сторону справи. В обох фільмах - незабутні сцени сутичок, прекрасні натурні зйомки, динамічна, що не дає секунди на перепочинок, дія. Що до змісту, то тут безсумнівний плюс - відсутність однозначних лиходіїв; у всіх свій біль, свої страхи, своє обґрунтування ненависті і свої - непоправні втрати. І перемагає все-таки не найсильніший, а найгуманніший, хоча й дорогою ціною: якщо в "Світанку" це була гірка констатація Цезаря: "Я тільки тепер зрозумів, як ми схожі на людей", то в "Війні" йому, як біблійному Мойсею, не судилося увійти в землю обітовану: Цезар вмирає зі щасливим усвідомленням виконаної місії - зміг врятувати свій рід.

Трагічної висоти фільму 1968 року Уайатт і Рівз, звичайно, не досягли, але в цілому трилогія все-таки зберегла первісну суть - залишилася масштабною алегорією на темні сторони людського роду, що ведуть нас усіх до загибелі. Безсумнівно, незабаром буде запущений цикл вже за мотивами класичного сюжету - початок покладено газетними повідомленнями про зникнення космічної експедиції на Марс у "Повстанні". Чи буде чергова глава успішною - невідомо, проте можна бути впевненим: інтерес до неї буде величезним. Тому що кожний новий фільм цієї нескінченної саги знову і знову зачіпає вічно незагоєну проблему Іншого - дуже схожого на нас і готового нас повністю витіснити з буття, так важко облаштованого нами.