Сьогодні - місяць війни, якій вісім років: Що про нас писатимуть в підручниках

Які висновки ми встигли зробити за цей час?

Світ абсолютно не знав українців. Писали, що ми протримаємося 48 годин. Потім, здається, два тижні. Зараз просто дивуються від того що робиться. А ми все воюємо і воюємо.

Путін абсолютно не знав українців. Двадцять років витрачав гроші на пропаганду, йому розповідали, як Україна (крім цього дикого Заходу, ті гуцули, чорт їх взагалі поймеш) прийме росіян з квітами і обіймами, ну, як в Криму. Натомість Харків і Маріуполь в руїнах, але не хочуть єднатися з руськими братушками, Херсон і Бердянськ виходять на мітинги за Україну під дула російських автоматів, не їдять руської гуманітарки і натовпом кидаються на машини росіян. Воістину, як хтось прокоментував, для російського пропагандиста це виглядає як зомбі-апокаліпсис.

Українці теж не знали українців. Зараз рушник ужгородця висить у ванній на сусідньому гачку з рушником харків’янина, киянка разом із сумчанкою варять на кухні львів’янки борщ. Ми вперше отак близько знайомимося, приїжджаючи не на тижневу подорож, а… жити. І звісно ми сваримося, і не завжди можемо знайти спільну мову, і є бидло, і є спекулянти. Але давайте будемо чесними – є неймовірні люди, готові останню сорочку зняти і закутати дитину, в якої вчора не стало дому. І їх переважна, домінуюча більшість – таких людей.

Українці не знали і самих себе. Хто з нас знав ще місяць тому, що переборе страх і піде у військо, і буде готовий стріляти, різати, рвати русню голими руками. Що збере гроші на машину, працюючи на трьох роботах, а віддасть їх на снарягу для військових. Що покине вигідну роботу в Польщі і повернеться додому воювати за своє місто, в якому десять років не був.

Хто знав, що зможе цілодобово лікувати поранених, варити їсти, витягувати людей з-під завалів, збирати гроші і скуповувати потрібні товари, бавити в бомбосховищі чужих дітей, вишукувати і блокувати ворожий контент, воювати на всіх фронтах, всіма можливими способами, кожен день.

Хто з нас знав про себе, що ми можемо так любити і так ненавидіти? Плакати за Волновахою, в якій ніколи не були, і з лютою радістю роздивлятися фото ворожих трупів.

Ми прожили вісім років війни. Світ дізнався про українських героїв, армії світу їздили набиратися досвіду в наших військових, про українських волонтерів жартували, що якщо в бригаді-N попросять ядерну бомбу, то за добу буде бомба з інструкцією українською, гарячий чай, коробка в’язаних шкарпеток і ще тут дівчата котлет трохи накрутили, всього два ящики.

Ще 23 лютого 2022 року ми дотримувалися режиму тиші на Донасі і не чіпали окупований Крим, а 24-го вони послали бомби на наші мирні міста. Війна, якій 8 років, стала іншою. І змінила всіх нас.

Зараз, в полум’ї битв і в холоді бомбосховищ загартовується нація величних героїв, про яких складатимуть легенди. В підручниках з історії писатимуть, як маленька Україна вигризла свою незалежність у гигантської російської федерації. Вигризла і переламала цій потворі хребет.

Нам давали 48 годин. Але коли ми переможемо, писатимуть що знали, що так і буде.

Ні, не знали. 29 днів тому ми ще самі цього не знали. А тепер знаємо. Не віримо – саме знаємо. Ми знаємо, що переможемо у цій війні, яка триває і вісім років, і один місяць, і кілька століть.

Російська федерація, іді нахуй