Чому школи «забили» на Майдан?

Найприкріше, що саме в Києві, місті, яке стало тим місцем, де 94 довгих дні змінювався хід історії країни, місті, яке тоді пройшло тест на людяність та за останні 10 років пережило дві революції, проігнорували річницю Майдану.

Мій син навчається у 4-му класі, як я вважала, в дуже патріотичній школі: 1 вересня - всі у вишиванках, синьо-жовті кульки, навіть букети й ті патріотичні. Так само вони закінчували 3-й клас - співали українські пісні, згадували Майдан, Крим, й зі сльозами на очах уже військовий Донбас. Однак сьогодні в цій школі і словом не обмовилися про те, що саме у цей день, рік тому сталося те, про що говорив увесь світ і, що пізніше, звичайно ж, увійде в підручники з історії. Можна було б нарікати на те, що діти ще маленькі, але... Подібна ситуація повторилася й зі старшими класами.

Як виявилося, не згадували Майдан й в других школах не лише Києва, а й інших містах (природно, без урахування окупованого Криму та Донбасу). Наприклад, у Дніпропетровську з райвно прийшла на школи рознарядка: або піднімати тему Голодомору, або Майдану. Як виявилося, у школах з молодшим педагогічним колективом згадували Майдан, в інших (і їх більшість) - Голодомор. І це не дивно. Адже ставши президентом України, Віктор Ющенко запровадив 23 листопада Днем пам'яті жертв Голодомору 1932-1933 рр., і ця тема відразу ж увійшла до шкільної програми. Ніхто не говорить про те, що треба замінити одне на інше. Але ж Майдан близько, він ще живе в серцях та душах більшості з нас, кожен п'ятий житель України так чи інакше брав у ньому участь (між іншим дані соціологів).

Так, минув всього лише рік. Цієї теми ще в навчальному плані немає - не встигли. А чого немає, те необов'язково для виконання. До того ж День Гідності та Свободи, як пам'ятна дата, був запроваджений зовсім недавно. Але згадати можна було б?!

Так що ж головніше: чиновницька моторність або людський фактор?! Невже все одно, що на Майдані загинула Небесна Сотня, все одно, що центр Києва був залитий кров'ю, все одно, що саме Майдан став відправною точкою для наступних подій, які досі відбуваються в країні?

І це минув лише рік. Чого ж тоді чекати після закінчення 10, 15, 30 років?! Дуже не хочеться вірити, що ця дата залишиться тільки на папері, стане звичайним параграфом в підручнику історії (як ОУН або УПА), і що наші онуки та правнуки не зможуть пригадати, коли і за що гинули тоді люди.

Україна споконвіку боролася за свою «самостійність і незалежність». Мільйони патріотів та абсолютно невинних українців було знищено в часи сталінських репресій лише за те, що хотіли жити на своїй землі, тисячі - заслані до Сибіру, в Мордовію і Казахстан за те, що стали проти «радянських визволителів», які прийшли тоді. Зараз про події тих часів згадують або родичі жертв за незалежність та справжні патріоти, або чиновники - заради піару.

Чи не час зробити висновок й не дати «національній свідомості» потрапити в капкан чиновницької бюрократії 21-го століття?!