Побратим Героя АТО: «Помираючи, він віддав мені свою каску, але росіяни її забрали»

ДеПо продовжує серію публикацій про українських солдат, які загинули під час боїв з терористами і російськими десантниками на сході України.

Нагадаємо, після провалу операції з виведення з оточення наших солдат Міноборони засекретило всю інформацію про «Іловайський котел». Ті, хто побував у цьому пеклі, розповідають, що загинуло до тисячі чоловік.

- Зелений коридор, кажете?! Та він червоний, від нашої крові, - розповідає боєць 93-ї мотобригади Володимир з позивним «Пітбуль», котрий у останні хвилини життя Олексія Древаля був із ним поруч. - Там, у цьому «коридорі» полягло близько тисячі українських бійців... Поруч із Льошкою розірвалася міна, пошкодила йому ногу, ми відтягли його ближче до будівлі, щоб хоч якось прикрити від артилерійського вогню. Він сказав: «Пацани, будете відходити - не кидайте мене тут». Йому допомагали дві молоденькі медсестрички, робили перев'язку, накладали джгут. У цей момент поруч лягла ще одна міна. Одну медсестру вбило. Льоші розвернуло другу ногу. Він кричав. Йому зробили ще два уколи, очі почали заходити. Але він побачив мене і сказав: «Брат, каску мою візьми, бо у тебе немає. Мені вона більше не потрібна». Я розумів, що Льошка помирає, в ногах у нього була п'ятилітрова пластикова банка, у неї стікала кров. І він розумів, що це все... Вмираючи від ран, він віддав мені свою каску. Наш загін тримався до ночі, відбивав атаки, а коли стало темно - ми просто «осліпли» - не було ні «каганців», ні тепловізорів. Закінчилися всі засоби для боротьби з танками ворога. Росіяни підходили до нас на танках і говорили: «Здавайтеся, інакше ми всіх вас тут розмолотимо». Ми не змогли вийти з оточення. Здалися у полон. А Льошка цю ніч не пережив. Помер від втрати крові.

Після бійців, що вижили, обміняли. Володимир розповідає, що Олексій ніколи не боявся, йшов попереду, бився, як лев, на передовій.

- Він доброволець, розумієте, - каже «Пітбуль». - Ми не боїмося померти. І будемо начиняти наших ворогів свинцем, поки живі. Льошка загинув, як Герой, він бився, поки міг стояти на ногах і тримати в руках зброю... Скоро я буду на фронті. Я помщуся. Я хотів привезти рідним його каску, але росіяни в полоні у мене її забрали.

Через кілька днів «Пітбуль» повертається в зону АТО, а його друга Олексія Древаля минулої суботи поховали в рідному Кременчуці.

Кілька тижнів рідні не могли знайти жодних відомостей про Льошу. Обдзвонили всі госпіталі, підняли на ноги всіх волонтерів - одні не знали, другі говорили: «У списках такий не значиться». Потім їм подзвонили офіцери, сказали: приїжджайте в Запоріжжя. На упізнання. Тіла доставили.

- Кілька років тому я втратила маму, а тепер - поховала брата, - плаче старша сестра загиблого Героя Тетяна. - Я розумію, що він вчинив, як чоловік, коли пішов захищати нашу країну, що він виявився сильнішим і сміливішим за багатьох, але чому наш уряд кинув їх на забій, залишив ворогам?!

Відповідей на ці питання немає досі, як і даних по засекреченому «Іловайському котлу». Тільки розвозять трупи в міста України. І обіцяють покарати винних.

- У Льошки була феноменальна пам'ять, у п'ять років він уже декламував уривки з «Бородіно», - згадує сестра загиблого добровольця Тетяна. - Книги про Велику Вітчизняну Війну любив, умів дружити і ділитися. Я добре пам'ятаю, що я просила у мами «братика Сергійка», а вона, коли вже приїхала з пологового будинку з маленьким згортком, сказала, що «Сергійки закінчилися, я взяла Льошеньку, він хороший». Я тоді повірила, що Сергійки закінчилися (сміється, крізь сльози, - ДеПо). Він такий крихітний був, гарненький...

У загиблого в боях з терористами і російськими військовими Олексія Древаля залишилися двоє дітей - семирічна донька Елліна і трирічний син Данило.

- Еліночка знає, що папу вбили, вона мене підтримує, втішає, як може втішити дитина, - зітхає дружина Олексія Катерина. - А Данечка бачив фото тата у чорній рамці, але ще не розуміє, що сталося. Бере мобільний телефон, підходить до мене: «Мамо, давай татові зателефонуємо».