Мама загиблого Героя АТО: в 20 років моє дитя посивіло

depo.ua продовжує серію публікацій про українських солдатів, які загинули під час боїв з терористами і російськими загарбниками на Сході України

10 листопада український підрозділ вступив в ближній бій з бойовиками: наші вийшли на перехоплення диверсантів, які впритул наблизилися до блокпоста. Зав'язалася перестрілка, до бойовиків підтяглося підкріплення. Українським солдатам вдалося розбити ворога під Березовим, а вцілілі відступили. У бою загинув Віталій Токар.

- Він завжди більше за пацанів переживав, ніж за себе, - розповідає товариш по службі і друг загиблого Віктор Подолян. - Ми воювали пліч-о-пліч, він ніколи не включав задню, хоча на війні всім страшно. А познайомилися ми в 2012 році, коли прийшли служити за контрактом, разом проходили курс молодого бійця, разом поїхали в зону АТО. Віталік з усіма швидко знаходив спільну мову, був неконфліктним. На будь-яку складну життєву ситуацію завжди у нього був готовий жарт, посмішка. Міг підбадьорити. Потім була ротація, він повернувся в зону АТО на кілька днів раніше за мене ... А потім подзвонив командир - сказав, Віталю вбили...

На сторінці в соціальній мережі загиблого солдата короткий статус: «Я бачив смерть я бачив біль, але я повернувся, я живий». Написаний після першої ротації. У зоні АТО контрактник провів майже два місяці, потім повернувся додому в село Кудрявцівка, Миколаївської області. У відпустку.

- Коли він приїхав, обнялися, розцілувалися, а він стоїть - дивиться на небо, посміхається щасливо і каже: «Господи, як добре, нічого не свистить, ні шелестить, чисте небо», - згадує мама загиблого Героя Любов Анатоліївна. - А я дивлюся на нього - всі скроні у нього стали сивими... Що там довелося моєму синові побачити і пережити, я не знаю, але в 20 років з війни моє дитя повернулося сивим. Я плакала, просила, переконувала, щоб він не їхав на другу ротацію. Казала, що треба по справедливості, щоб кожен там країну по черзі захищав, а не все на одних вас повісили. Він розсміявся, і відповів: «Якби всі своїх мам слухалися, нам би вже захищати нічого було». Поїхав знову на війну...

Любов Анатоліївна спілкувалася з сином практично кожен день. Тільки умовилися, що вона йому не буде дзвонити вночі: солдат пояснив, що снайпери працюють по найменших проблесках екрану монітора мобільного телефону.

- Він хотів, щоб його син, Артемко, під мирним небом жив, - зітхає Любов Анатоліївна. - За це віддав своє життя...

На сторінці Антоніни - дружини загиблого Героя - довоєнні фотографії, з того життя, де не було абревіатури «АТО», добровольчих батальйонів, залпів «Градів», мінометних обстрілів, російської агресії і... бойових втрат. Під фотографією з сімейного архіву, зробленої кілька років тому під час виписки з пологового будинку, підпис: «Я не можу пояснити, наскільки це боляче - чекати те, чого ніколи не буде. Ніколи». На знімку Тоня тримає укутаного малюка і втомлено посміхається. Її обіймає Віталій.