"І таблетки питиму, і на хімію ходитиму, але не помру": Надихаючі історії українців про боротьбу з раком

Проте чимало пацієнтів, які дізнаються про хворобу на пізніх стадіях, не втрачають надії і живуть ще десятки років.  Журналісти Depo.ua поспілкувалися з українськими онкологами та пацієнтами, які боролися і продовжують боротися за чужі та власні життя. 

Роман Морару-Бурлеску: "Пацієнт себе поховав, попрощався з друзями - а через 7 років додався в друзі у "Фейсбуці"

Фото з особистої сторінки Романа Морару-Бурлеску

Онколог Роман Морару-Бурлеску пригадує, що один із найбільш вражаючих випадків ремісії трапився йому близько семи років тому - у 2015-му, коли чоловік, якого він лікував, почав готувати власні похорони.

"Для мене цей випадок досі цікавий. Це був часовий майстер зі Сміли, пацієнт, якому при комп'ютерній томографії встановили діагноз "рак нирки" з метастазами в кістки, в наднирник і в лімфовузли. Тобто це четверта, майже невиліковна. стадія раку нирки. Цей пацієнт уже готувався до смерті - він навіть став на чергу в похоронному бюро, попрощався з друзями й рідними, склав усі свої речі… Але дружині разом з лікарями й родичами вдалося його умовити на лікування. В результаті таки була операція - ми йому видалили нирку, селезінку, наднирник і лімфовузли. Але на той час не було таргетних препаратів, які підвищують шанси вижити. Тому ми призначили звичайне приймання інтерферонів навіть без надії, що зможемо подолати рак. І пацієнт пройшов кілька курсів цієї іімунної терапії й зник.

А в 2019 чи 2020 році заходить до мене на прийом чоловік, і запитує: "Ви мене пам'ятаєте?". А я не пам'ятаю вже і, якщо чесно, думав, що його вже немає. Коли ж почув його прізвище, був дуже здивований. Минуло 4-5 років, а стандартна виживаність пацієнтів з тодішнім лікуванням і при такий стадії раку складала 16-18 місяців. Тобто середньостатистичному пацієнту ми могли подовжити життя на півтора-два роки, та аж ніяк не на п'ять (зараз можемо подовжити на 54-55 місяців). 

Але той чоловік пройшов контрольну комп'ютерну томографію, і я не повірив своїм очам - метастазів у кістках не було. І лише нещодавно, місяць тому, він до мене додався в друзі у "Фейсбуці". Це просто фантастика - людина себе поховала й забула про сенс життя, попрощалася з родичами й друзями, але вижила, а хвороба не продовжилася. Це дивовижний випадок. 

До речі, чому пацієнт зник із мого поля зору тоді - бо після останнього курсу імунної терапії він зламав голівку бедра. І при такому переломі люди майже пів року лежать. І дружина цього пацієнта виходила його, лежачого, з четвертою стадією раку нирки, з переломом кістки, яка дуже довго зростається, і він прийшов до мене на своїх двох!", – пригадує Роман Морару-Бурлеску.

Мар’яна Сікачова: "Мала завжди посміхалася мамі, коли приходила в лікарню, і плакала голосніше за всіх, коли дізналася, що мама здорова"

Мар’яна Сікачова працює понад 20 років онкологом-гінекологом. Вона розповідає, що за роки практики так і не звикла програвати онкології - тому за кожного пацієнта вона веде боротьбу до останнього, навіть коли інші опускають руки. І коли вона пригадує врятованих, завжди згадує пацієнтку, яку вилікувала три роки тому, і її доню - "рудоволосе Сонечко".

"До нас мама приїхала з іншого регіону, місцевим клінікам з якихось причин не довіряла. І на прийом до мене прийшла з донею - такою рудоволосою дівчинкою, яка постійно голосно сміялася. Вона ніколи не плакала - навіть коли мама забороняла їй шоколад, бо та не їла суп. Мала або хнюпилася, або відволікалася на щось, але жодного разу сльозинки в її очах я не бачила.

У жінки був рак матки. Вона це, звісно тяжко сприйняла, як і будь-яка жінка. Але Соні я пояснила, що ми з мамою будемо боротися за неї, доки в ній живе погана бактерія, яку треба вигнати", – розповідає лікарка. 

Через кілька місяців жінка лягла у клініку на інтенсивне лікування. Але до неї майже щодня ходила її Соня з татом - і, як пригадує Мар’яна Сікачова, дівчинка дорослішала на очах.

"Через кілька місяців інтенсивного лікування з’явилися перші позитивні прогнози - нам вдалося зробити операцію, і ми слідкували, чи не повернеться онкологія. Мама в цей час казала, що боїться не за себе, а за дитину - як та сприйме, якщо з нею щось станеться. А мала приходила в лікарню серйозна, але не сумна. Зате як тільки заходила до мами - так посміхалася, наче в неї сьогодні був найкращий день! І через кілька місяців вони до мене прийшли на прийом ще раз. Соня була з хвостиками, які підскакували, коли вона крутила головою. І я при ній сказала, що тепер мама здорова, повезе її й на море, і в "Діснейленд". Сама жінка таких слів не очікувала, мабуть, була дуже здивована. А Соня підскочила до мами, обняла її й так заплакала, що в мене серце стиснулося. Мабуть, то були сльози за весь рік, що вона ходила в лікарню з посмішкою. Соня й маму обнімала, і мене, і постійно плакала, плакала… Хоча ми всі плакали, якщо чесно. Я досі не можу забути тих сліз щастя, я і сама в той момент була щаслива, як ніколи", - пригадує онколог. 

Дмитро Іскімжі: "Чоловік ходити не міг - до медиків звернулася дружина, а після лікування прийшов на своїх двох"

Фото з особистої сторінки Дмитра Іскімжі

Онколог Дмитро Іскімжі пригадує, як до нього звернулась дружина чоловіка (який тоді ще не був пацієнтом). Вона шукала допомоги, тому що чоловік не міг ходити - і по лікарях довелося йти жінці. 

"У чоловіка був виставлений рак легень четвертої стадії з масивним ураженням органів черевної порожнини, легень, головного мозку; через ураження мозку він не міг ходити. Дружина вся в сльозах... Вирішили, що його таки транспортують до нас в лікарню і ми спробуємо... І спробували. Перший цикл лікування пройшов важко, але підтримка дружини та вдалий вибір препарату свою справу зробили: при виписці чоловік почувався краще. І хоча пересувався на сидячій каталці, дружина помітила, що його легше стало перекладати на каталку і з каталки. На другий цикл він прийшов на своїх двох, а на третій попросив відкрити йому лікарняний, бо він зміг продовжити працювати. 

Я йому провів 9 циклів лікування, він 5 днів перебував у лікарні. У нього був такий графік, що 23 дні він був вдома чи на роботі, тобто вів звичайний спосіб життя. На жаль, після перерви в лікуванні хвороба повернулася. Проте цей випадок - історія про те, як чоловік міг майже рік жити звичним щасливим життям", - пригадує онколог.

Додає, що іноді злоякісні пухлини реально вилікувати і на четвертих стадіях. Буває, що рак можна лікувати надзвичайно довго (як гіпертонічну хворобу або цукровий діабет). Попри онкологію люди живуть десятки років. І зациклюватися на якійсь статистиці, тим паче негативній, не можна - кожен випадок індивідуальний. І ніколи не можна втрачати надію та бажання жити. 

"Одна моя пацієнтка лікується з 2017 року. В неї була четверта стадія, метастази були в печінці, пухлина з виразкою в грудній залозі. Але вона регулярно проводить лікування - спершу хіміотерапія, а потім "антигормональна" терапія. У процесі лікування і виразка загоїлася, і метастаз в печінці майже зник - і на сьогодні вона жива, успішна, працює, і їй у цьому році буде вже 70", - каже онколог.

Ірина Люта: "Я мріяла не вмерти на очах у доньки, а тепер наче заново народилася"

Львів’янка Ірина Люта приборкала рак майже три роки тому і тепер перебуває в ремісії. Вона - бабуся двох онуків, любляча мама і дружина. Хоча ще кілька років тому вона сприймала кожен день як останній і мріяла померти не на очах у доньки.

"Почалося з того, що я просто помітила щось незвичне в грудях - ніби якась ґуля. Два роки відкладала візит до лікаря - у мене був бізнес і двоє дітей, на себе часу не вистачало. Але колись таки дійшла і почула, що у мене онко. Я пам’ятаю, ледь не зомліла - таке почути у 40 років, коли ще скільки справ. Згадала, як хотіла подорожувати, і мрію дитинства - поїхати в Париж. Пам’ятаю, подумала, що шкода -  не зможу це зробити через те, що в мені ракові клітини. Поговорила з чоловіком. дітьми - вирішили, що треба лікуватися. Почала ходити на хіміотерапію. Волосся випало за два місяці - стирчали волосин 10 з голови. Ще й такі темні, чорні (а я ж з народження світла). То я їх збрила… Почала носить хустку. Так рік я лікувалася, всякі методи мій онколог пробував. Це ще була третя стадія, але врешті-решт він сказав, що, мабуть, нічого не можна зробити", - розповідає львів’янка. 

Пані Ірина згадує: після тих слів вперше поїхала з чоловіком за кордон - відпочити на березі океану, як і хотіла. А по поверненню пішла до іншого лікаря й сказала, що хоче жити. 

"Коли лежала на шезлонзі, не могла повірити, що скоро помру. Та ну як це - сонце світить, чоловік поряд, донька щойно одружилася - яке вмирати?! І тоді знайшла іншого лікаря. Пішла й сказала, що буду до останнього робити усе, що треба - і таблетки питиму, і крапельниці собі сама буду ставити, і на хімію ходитиму, але не помру. То ми побудували нову систему лікування, Олександр Денисович (лікар) ще тоді жартував, що я битиму його, якщо нічого не вийде. Рік я ходила до нього на прийоми, а вночі лежала й думала, що не дай Боже лишитися прикутою до ліжка, щоб і чоловік бачив, і дитина. 

І от вкотре пішла у лікарню, дізнатися, що покажуть аналізи. Ще лікар мені передзвонив і сказав, що треба, аби я прийшла особисто. Тоді я думала, що мені кінець, лишилося, може, кілька тижнів… Приходжу, а лікар каже: "З Днем народження!". Я на нього дивлюся - і він повторює. А потім повідомляє, що аналізи хороші. Я ще й не повірила, розплакалася - а він сміється й каже, що тепер буде мене ставити у приклад всім пацієнтам. І так я вже три роки в ремісії. Справді наче народилася заново - і погода завжди хороша, і настрій є, і проблеми вже не критичні, що б не сталося. Тому кожному тепер кажу: хоч би що там було, а головне - це здоров’я, треба берегти себе і час у цьому тілі", - каже Ірина Люта.

Тетяна Рослякова: "В розмові з пацієнтами я уникаю слова "рак", бо мова насамперед про боротьбу, в якій пацієнт - головний"

Фото з особистої сторінки Тетяни Рослякової

Онколог Тетяна Рослякова в професії вже 24 роки. За цей час вона бачила і щасливі очі пацієнтів, які вилікувалися, і заспокоювала людей, яким лишилося провести не так багато часу з коханими й рідними. І згадуючи побачене, лікар наголошує: рак - не вирок. І говорити про нього потрібно не зі сльозами в очах і без надії, а з вірою в себе та перемогу.

"На жаль, в Україні онкологію ми виявляємо найчастіше на останніх стадіях - коли результативність лікування вже менша. В цьому провина й нерегулярних профоглядів, і того, що люди не знаходять час, аби попіклуватися про себе. Але медицина не стоїть на місці - і тепер ми можемо якщо не геть подолати рак, то перевести його в стадію, коли людина може повноцінно жити й потребує лише таблетованого лікування, наприклад. Тобто пацієнт може їздити на відпочинок, успішно працює, якість його життя не погіршується, але щодня він приймає ліки. Звісно, інколи доводиться якийсь період регулярно їздити на хіміотерапію, наприклад, проте він не надто тривалий. Ми, онкологи, навіть на останніх стадіях хвороби намагаємося перевести її в стан ремісії. І з цим діагнозом людина може жити дуже довго, виховувати дітей і внуків - і для неї життя триває! Тому ніколи не треба опускати руки", пояснює Тетяна Рослякова.

Онколог каже, що зараз можна зустріти тисячі людей на вулицях, у яких діагностували четверту стадію раку. Проте на діагноз не вкаже нічого - вони будуть виглядати гарними, фізично здоровими і сповненими сил, і ви не зрозумієте, що у них рак, доки вам про це не скажуть. І таких людей з четвертою стадією онкології - більшість.

"Взагалі слово "рак" - це табу. Пацієнт не повинен його слухати. Є інші слова, синоніми, якими можна обійти цей термін. І рідним пацієнта я також кажу, щоб вони не вживали слово "рак" у розмовах, бо такі деталі змінюють налаштування людини і її ставлення до лікування. Тому що в боротьбі за життя головний - пацієнт, його позиція й бажання жити. А ми лише допомагаємо - медикаментозно, порадами чи процедурами", - зауважує лікарка.

Онкологи одноголосно зауважують: аби зберегти нерви та час, потрібно звертати увагу на перші тривожні "дзвіночки", які можуть сигналізувати про хворобу. І вік не відіграє ролі - тому юнакам і молодим дівчатам ще з 18 потрібно ходити до лікарів на планові огляди щороку. Особливо це важливо у тих випадках, коли безпричинно починає щось боліти - наприклад, живіт, голова, нога чи груди. 

"Будьте уважні до себе в будь-якому віці й не забувайте про регулярні візити до лікарів. Робіть аналізи, дізнавайтеся результати, слідкуйте за своїм здоров’ям і самопочуттям", - радить онколог Тетяна Рослякова.

 

Фото: Pexels