Чому нащадки вивчатимуть нас по фотожабах

Фотожаба - це не стільки жанр мистецтва (саме в тому, що ці картинки може робити кожен, хто розбирається у «Фотошопі» на елементарному рівні, і криється живучість жанру), скільки симулякр, відбиток дійсності, викладений у візуальній формі.

Щоб дізнатися, що турбує нашого сучасника, не потрібно проводити соціологічні дослідження. Достатньо глянути на сюжети фотожаб. Таке дослідження буде навіть оперативнішим за соцопитування, бо автори картинок часто-густо відчувають нові суспільні тенденції швидше, аніж на них прореагує загал. Я сказав би, що для українця жаба - це те саме, що для француза "Шарлі Ебдо". Можна навіть помітити, що колажі витіснили із соцмереж демотиватори, а у свою чергу політичні сюжети серйозно потіснили, здавалося б, вічні теми сексу та умовних "котиків". Нинішні герої української фотожаби такі.

Путін

Персонаж номер один вітчизняної творчості. Важко сказати, чи є десь у світі така країна, громадяни якої настільки набили руку у висміюванні керівника сусідньої держави. Погодимось, що у світі існує чимало країн, які перебувають у стані війни між собою, але в принципі мало де можна зустріти такий масований стьоб з конкретного персонажа. Газети Вірменії не малюють карикатури на президента Азербайджану, а ЗМІ Північного Кіпру - на керівників Південного. Щоправда, у Південній Кореї не бракує любителів поглумитися з товариша Кім Чен Ина, однак варто сказати, що і дійсність північних братів там дає чимало приводів для глузування.

Тобто ми можемо визначити, що український гумор щодо Путіна має однакову природу з такими персонажами, як Іді Амін, Бокасса, Каддафі, Дювальє чи "червоні кхмери".

Всім цим персонажам притаманна кричуща невідповідність між власними амбіціями та  реальним місцем персонажів на світовій арені. Без сумніву, Іді Амін міг оголосити війну Великій Британії і на другий день її завершити, назвавшись переможцем, а Дювальє уявити себе Бароном Суботою і протикати голками ляльку Кеннеді. Каддафі теж мав амбіції щодо створення "третьої світової теорії", на популяризацію якої потратив неймовірну кількість грошей. Однак усе це не заважало світовій спільноті розглядати цих людей не більш ніж специфічних фріків. Карикатурність їхніх образів, яка одночасно контрастувала з жорстокістю їхніх режимів, викликає при цьому сміх, хоча часто цей сміх більше схожий на істерику.

Що стосується Путіна, то його претензії на роль світового диктатора просто кумедні, набагато органічніше він виглядів, коли носив портфель за Собчаком. Особа, яка мислить критеріями "спецоперацій", не може бути цілісною. Вся публічна політика російського президента - це заміна однієї піар-акції іншою. Польоти з журавлями і поїздки з байкерами, занурення в батискафі і підняття грецьких амфор - все це по суті спроба відмити отой злощасний портфель. А він, мов якесь незнищене тавро, випливає на поверхню все знову і знову. І ось кожного разу доводиться вигадувати якийсь новий "подвиг Геракла" лише для того, аби потім знову відчути сором свого минулого. І навіть якщо Путін почне кидатися атомними бобами, він усе одно залишиться смішним. А творці фотоколажів із задоволенням підкажуть, яку б дурницю йому витворити наступного разу.

"Ватник". Совок. Янукович

На відміну від Путіна, який є персонажем все ж таки абстрактним, "совок" є явищем цілком конкретним. З носіями пострадянської ментальності зустрічався кожен: хоч на роботі, хоч у під'їзді, хоч у магазинній черзі. Типовий представник цього прошарку донедавна навіть правив нашою країною.  Тому той, кому адресується фотожаба, одразу впізнає в ній знайомі на власному досвіді риси: малоосвіченість, суспільну дезорієнтацію, як правило різко екстравертний тип особистості, серйозні когнітивні дисонанси, коли мова заходить про його систему цінностей. Система ця взагалі дуже проста і складається з невеликого набору архетипів: пам'ятник Леніну, "Велика перемога", ковбаса за 2-20 тощо. Причому підігнані вони у свідомості настільки міцно, що витягти одну цеглину неможливо так, аби не розвалилась уся конструкція.

З початком бойових дій на Донбасі ми побачили, що ностальгент за Радянським Союзом може бути не просто нудним сусідом, що він може бути смертельно небезпечним. І, звичайно, цей контраст не зміг не закарбуватись у фотожабах. Плотницький, Моторола, Гіркін та інші діячі "Новоросії" вони, на відміну від Путіна (який намагається видати себе надлюдиною), сприймаються швидше, як не до кінця представники людського роду. Це якась загублена ланка в еволюційному процесі, про яку дуже люблять згадувати креаціоністи, і яка якимось чином віднайшлась на Донбасі. Фактично сприйняття цих бойовиків розумною, освіченою людиною не має особливо відрізнятись від сприйняття Шарікова професором Преображенським. Що й відображається в карикатурах, які на адресу "новороських" бойовиків значно дошкульніші за адресовані російському президенту.

Їхні "нрави"

Ми ніколи особливо не звертали увагу на те, чим є сусідня країна. Робити якісь закиди на адресу  росіян було неполіткоректно. У тому, щоб давати оцінки громадянам Росії, себе обмежувала навіть Фаріон. Але, очевидно, критична маса зріла давно, не виходячи на поверхню, однак щойно стало зрозуміло, що "можна", ми вдивилися в життя наших сусідів - і виявили, що воно значно жахливіше навіть за те, яким ми його уявляли.

Ось герої цього життя: чеченці-кадирівці, нові росіяни (або ж олігархи), особи на кшталт кіношного Даніли Багрова та персонажі творів Сорокіна. Щодо останнього автора, то як казав один із відомих творців фотожаб "я вважав "День опричника" сатирою, поки не зрозумів, що це - пророцтво".

Ми наче знімаємо один капустяний листок за іншим, відкриваючи кожного разу все нові й нові деталі російського побуту, і кожен з них нас вражає все більше й більше. Російська дійсність наче кожного разу намагається постати перед нами своїм новим боком - і кожен новий ракурс стає все більш відворотнішим за попередній. Останній хіт сезону - це Масляна в Ставрополі, на якій росіян годували млинцями з лопат. Цей епічний момент, тим більше в контрасті з українським уявленням про Масляну, викликав черговий вал фоторобіт. Як казав мій викладач у виші, "ми всі чули, що Україна - не Росія, але не уявляли наскільки".

Ми

Спроби створити синтетичний образ "жидобандерівця", як його зображує російська пропаганда, тривають ще від появи легендарної спільноти "Фофудья". Російські пропагандисти з того часу пішли настільки далеко вперед, що створили реальну паралельну реальність, незгіршу за толкієнівську, а там, де існує паралельна реальність, там існують і жарти з неї, не кажучи вже про рольові ігри.

Бо російською пропагандою створено просто якісь казково-демонічні образи представників українського політикуму: геній зла Порошенко, кривавий пастор Турчинов, чорнокнижник Яценюк, Коломойський (без епітетів), а нішу легендарного перстня міцно зайняла візитка Яроша. Єдине, що об'єднує ці всі сили зла, це володіння якоюсь чорною (тут не обійшлося, певне, без Обами) магією, що й не дивно: інакше важко пояснити російському споживачу інформацію, чому світлий геній Путіна не може подолати всю цю нечисть.

Колись психологи замислилися над питанням, чому існує так багато анекдотів, присвячених речам, що в принципі не налаштовують на веселощі: концтабори, Чорнобиль... Взагалі, які корені в "чорного" гумору? Тоді ж пішов в ужиток термін "гіперкомпенсація", згідно з яким людина має постійно оцінювати стан навколишнього світу і себе у ньому. І якщо людину гнітить, наприклад, радіоактивне забруднення після аварії, то анекдот про двоголового мутанта швидше піде їй на користь. Це - терапевтичний гумор, який має показати, що, можливо, все і погано, але не критично. І поки ти ще не мутант, не все загублено.

З фотожабами, я гадаю, має місце щось подібне.