День, коли ніхто не буде працювати

Спочатку чутка, як це буває у великих офісах, зародилася десь в куточку, серед кумась-базік, яким все тільки б заварювати з пакетика латте да «лайкати» фотки в «Одноклассниках».

Чутка ширилася, зростала як снігова куля, роблячи очі яскравішими, а мову голоснішою. Росла і виросла вже на весь офіс.

Перемога!

Господи, перемога! Війна скінчилася.

Коробочки з салатиками, пакети з бутербродами, котлети - на один стіл. Сьогодні офіс вже не працював. Збуджено галасували в курилці, пили шампанське, закушуючи вареною ковбасою, дзвонили рідним і друзям.

Дівчина, та що з кумась, носилася з вологими серветками в пошуках туші для вій - розплакалася.

Сьогодні офіс вже не працював.

Сьогодні, приблизно три години тому, без оголошення війни, країна-агресор припинила свою війну. Сіро-зеленими щупальцями втягнулися через кордон російські танки, артустановки і бойовики.

Українські військові, дивлячись на все це зі штабів, засідок і біноклів, потихеньку обмірковували майбутню звірячу п'янку. Просто «в дим». Давайте будемо чесними, куди ж без неї ?!

І четвертий тост за загиблих братиків. Не цокаючись.

А ближче до вечора, після шести, на вулицях і вуличках жовто-блакитних міст загриміло «Україна! Україна! Україна! ». «Героям слава!» - шаленів на площі народ. Народ, а не натовп.

Ми вже не будемо натовпом.

Ми ніколи вже не будемо відзначати День Незалежності України як день, коли можна поїсти шашлик на галявинці, або, якщо погода погана, зробити що-небудь в домі.

Потихеньку, за 10-15 років, ми перестанемо отримувати зарплату в конвертах, і перші пенсіонери поїдуть влітку не на дачі копати картоплю, а до Туреччини, Єгипту та на Крит.

І курс долара знову стане вісім гривень. Ну, добре - десять.

А матерям, вдовам стане трішки легше. Тому що їхні кохані, рідні, незамінні стали солдатами Перемоги. Тому що на землю, в яку вони лягли, не проїдуть російські танки.

Бо їм і їх дітям держава хоч трохи допомагає.

Ой, і ще нові робочі місця з'явилися. І матерям знову дають гідну матеріальну допомогу за народження другої і третьої дитини. А безплідність виліковують за державний рахунок.

І ще стало відомо, що Володимир Володимирович і Дмитро Анатолійович ні з того ні з сього пішли на Афон і прийняли постриг.

Ну, мріяти - так мріяти!

Треба мріяти і вірити. Це допомагає навіть у лікуванні ракової пухлини. А нинішня війна - така пухлина і є. Вона піде. І хворий орган вдасться зберегти.

Коли? Та Бог знає, коли.

Зараз наших хлопців вбивають, підприємства закриваються і гривня падає, попереду холодна зима і незрозуміло, як жити далі.

Але треба сподіватися на краще. Вірити. Чесно працювати. Ще міцніше обіймати дітей.

І настане день, коли у Україні з'явиться ще один державний вихідний.