Чому в Україні знімають кіно про тупих гуцулів

Коли в Радянському Союзі казали, що "є фільми хороші, фільми погані і фільми кіностудії імені Довженка", ніхто ще не бачив багатосерійної стрічки "Останній москаль". Пригоди росіянина в карпатському селі по суті своїй представляють собою п'єсу "В степах України" навпаки. Тільки якщо в творі Корнійчука був представлений конфлікт хорошого із ще гіршим, що у продукції каналу "1+1" конфлікт відбувається між тупим московським хіпстером і ще тупішими галичанами. Тільки, на відміну від фільму Джима Керрі, знятий якимось поведеним на національних комплексах мізантропом, геть позбавленим почуття гумору. Досить емоційну рецензію написав на фільм, зокрема Юрій Винничук, що не пожалкував обсценної лексики для цього кінотвору. "Дивуюся тим акторам, які погодилися у це лайно ступити і сумлінно відіграли ролі придурків, навіть не помітивши цього", - написав зокрема письменник. З часом, правда, запис зник з його блогу (залишившись при тому в інших джерелах), але на питання Виннчука так і дали відповідь. "Ви бачили "Синєвир"? - спитав він, - Я б за таке у Чорнобильську зону на три роки вислав. А за "Останнього мацкаля" трьома роками б не обійшлося. За перетворення гуцулів на імбецилів. В країні сотні фахових письменників, а сценарії пишуть ідіоти". А справді, чому так?

По-перше, ми дійсно не маємо недооцінювати вплив на український кінематограф колег із Росії. А у наших же сусідів в свою чергу процвітає лише три кіематографічні жанри: блатняк, кітч, і адаптації зарубіжних серіалів (нещодавно їхні адаптатори включно з сином екс-міністра культури Швидкого навіть зайняли належне місце у звітах "Вікіліксу" через дерибан грошей Sony Pictures). Перша категорія слугує московському колективному російському танатосу, третя - еросу, а кітч - крадіжці бюджетних грошей. Таким чином в Росії продукуються стрічки, жанр яких не піддається ідентифікації - від міхалковського "Предстояния" до сіквела "Кавказької полонянки", на зйомках якого розікрали не менше трьох мільйонів доларів, профінансованих тамтешнім Мінкультом.

Окремим піджанром є "патріотичний кітч", який має підтверджувати ідеологічні постулати режиму ("Олімпус інферно", "Ми з майбутнього", тепер от - "Правда"), однак система фінансування тут майже не міняється, окрім того, що якусь частину бюджету фінансують олігархічні групи, зацікавлені в демонстративному патріотизмові. Оскільки в такому разі завданням режисера є не знайти шлях до глядача, а лише нав'язати свою кандидатуру інвесторові, на виході ми отримуємо творчий брак, який не має ніякого прокатного успіху (на фільми Міхалкова, як пам'ятаємо, школярів водили організовано класами, аби заповнити кінотеатри), однак весь ланцюжок дерибану грошей просто "не помічає", що працює практично вхолосту.

Фактично, російська кіноіндустрія нічим не відрізняється від інших масштабних "нацпроектів" на ктшталт Сколково, Роснано, чи проекту "Суперджет-100", які не те що не здатні створити на виході конкурентний продукт, а навіть критично не зацікавлені в ньому. Але тим більше дивно, чому подібний жах штампують і в Україні.

Кадр із серіалу "Останній москаль"

В принципі, дифузія несмаку між двома державами стає зроумілою, якщо врахувати, що чи не половина російського "мила" робиться в Україні українськими ж "кінематографічними неграми", які з часом перебирають російський меркантильний погляд на кіновиробництво. А що робити, коли на їхніх очах фільм-перевертень "Нескорена"/"Битва за Севастополь", профінансований на 70% українським Держкіно, слугує розкрутці російських акторів і відмиванню грошей російського інвестора? Цілком логічно продовжити штампувати щось подібне з перспективою спихнути його з часом російським партнерам, як це вийшло з "Незламною", тому в "Москалі" образи гуцулів просто не могли виглядати якимись інакшими, окрім як придуркуватими. Інша річ, незрозуміло, з яких міркувань виходили в "1+1", витрачаючи начебто ж власні кошти на зйомку вкрай сумнівної продукції.

Можливо, тут має місце логічна помилка, яку часто припускають інвестори, що вимірюють творчий процес фінансовими міркуваннями. Це не тільки українська проблема, такі помилки допускають і в Голівуді, вважаючи, що якість фільму прямо залежить від його бюджету. Подібні помилки притаманні і сучасній науці, і сучасному спортові. Поза сумніву, який-небудь гравець любительського клубу буде мотивований грати краще, коли йому запропонують хай мінімальний але гонорар хоч у другій лізі. Однак від якого-небудь професіонала, який добре грає за десять мільйонів абсолютно намарно очікувати ще кращої гри, якщо його винагороду підняти до п'ятнадцяти. Скільки не кидай грошей цим "футболістам від кінематографії", грати, тобто - знімати, вони не зможуть краще, як вміють.

Кадр із серіалу "Останній москаль"

Питання ж, чи можливий якісний український кінопродукт, швидше за все буде мати негативну відповідь, допоки до нього буде застосовуватись отакий от футбольний підхід. Викидання грошей то "на Мазепу", то "на Нескорену", то от на "останнього москаля" за відсутності фахівців належного класу - це те саме, як зведення в оповіданнях про Гуллівера лапутянами будинків, починаючи з даху. Звичайно, що "велике кіно" має фінансувати себе саме, при державному фінансуванні воно перетвориться на цех з розпилювання грошей, до того ж обмежений ідеологічними червоними прапорцями, які не дають вирватися за чітко окреслені дозволені межі про козаків та гуцулів. Тобто, фактично, ми отримуємо ту саму одіозну "студію Довженка", тільки вже на новому рівні і адаптовану до сьогоднішніх умов, але все таку ж геть позбавлену навіть задатків креативності.

Очевидно, що піраміда Маслоу - річ більш універсальна, ніж ми думаємо, і може бути застосована не тільки до людських проблем взагалі, але й до мистецтва зокрема. Тому що у великого мистецтва має бути певний фундамент, і фундамент цей в нашому випадку - це аматорське кіно, експериментальне кіно, артхауз. Тільки його й потрібно підтримувати, заохочувати й популяризувати. По суті своїй, артхауз - це те, що в Україна завжди виходило на краще. Дуже рідко, наприклад, можна зустріти людину, яка читала щось, нагороджене Шевченківською премією, але, наприклад, Поерв'янського читали всі. Малодосліджена українська літературна альтернатива - продукт набагато затребуваніший за того ж Андруховича. Згадаймо, де ми отримували престижні міжнародні кінопремії за останні років п'ятнадцять? Та за короткометражні "Пдорожні" ж! Які знімалися взагалі мало не на авторські гроші. Цікаво ж, що вся наша навколомитецька публіка ще ж, певно, застала вивчення діалектичного матеріалізму, зокрема про перехід кількості в якість і цілком розуміє, що неможливо створити шедевр "зверху" чи наказним способом. Але комерційні проекти не зацікавлені вкладати в те, що не дасть віддачі у найближчому майбутньому, а державна система фінансування побудована таким чином, що вона не розрахована на малі гранти, які б, можливо, і дали б приплив нової крові кіновиробництву. До того ж часу, боюсь, нас будуть годувати тими "москалями" донесхочу. Ще й постачати їх на експорт до братньої країни, хай дивляться там замість забороненого Child 44, щоб їм повилазило.