Чи потрібні Україні "зайві" громадяни, яких хоче позбутися Путін

В сенсі, всі громадяни України, які тимчасово перебувають в Росії, до 30 листопада мають з’явитися у міграційну службу, щоб визначитись зі своїм правовим статусом.

Опцій, по суті, їм там пропонуватимуть три.

Перша – це зібрати необхідні документи і сплатити за трудовий патент для мігранта, в такий спосіб ставши "легальним гастарбайтером". Ймовірні проблеми – відчутна вартість патенту, а також немала кількість потрібних паперів, які можна або не отримати, або не встигнути оформити.

Друга опція – спробувати отримати російське громадянство. В рамках реалізації другого етапу Концепції державної міграційної політики РФ, яка передбачає збільшення кількості робочої сили в Росії. Тут теж не без своїх підводних каменів. Для отримання російського громадянства мігрантам доведеться відмовлятись від громадянства українського. А відправляти новоздобуту робочу силу хочуть, у першу чергу, в ті райони Росії, яким загрожує депопуляція. Сибір, Далекий Схід, та інші райські місцини, куди самі росіяни їздять або за великими грішми, або за рішенням суду.

Є, звичайно, і третя опція. Валіза, вокзал, Україна.

Зрозуміти Росію в цій ситуації можна. Час великих інфраструктурних проектів, де були потрібні кваліфіковані працівники, завершився – і робітники більше не потрібні. Час активних і повальних мобілізацій в Україні, схоже, завершився – і "хохлів" призовного віку можна гнати додому. Кремль робить ставку на економічний колапс Києва – і мільйон заробітчан, перетворений на мільйон безробітних на шиї українського бюджету – потужний хід.

Ще, звичайно, є наївна віра "єдиноросів" у те, що коли вигнати мігрантів, то більше роботи отримають росіяни. Чи в те, що Україна існує головно на перекази заробітчан з Росії. Але облишмо соціальну фантастику професійним демагогам.

Суть виклику, який стоїть перед Україною, наступна – впродовж найближчого місяця в країну може прибути більше мільйона людей без роботи та особливих засобів до існування. Бо якщо оцінити загальну кількість українських заробітчан в Росії у 2,5-3 мільйони осіб, то можна припустити, що третина з них – висококваліфіковані й добре оплачувані спеціалісти, для яких не проблема зібрати документи й сплатити за патент. Ще десь стільки ж само – "дикі шабашники", які працюють на віддалених будовах чи в якомусь "темно-сірому" бізнесі, і які будуть просто відкуповуватись від поліцаїв у рідкісні моменти перебування у великих містах, на вокзалах і т.д. А ще третина, ймовірно, обере повернення додому. Хоча б тому, що їх прибутки впродовж останнього часу і без того сильно "просіли", а зростання витрат на патент чи "мзду" правоохоронцям робить їхнє подальше перебування у гостинній північно-східній країні цілковито позбавленим економічного сенсу.

Цікава ситуація і з біженцями з Донбасу. З одного боку, "міграційний шмон" їх формально не стосується – про це ФМС заявила прямо. Але чимало з них дотепер у якості біженців не зареєструвалося, побоюючись переміщення від родичів з якоїсь Ростовської області до гостинних центрів для біженців десь поближче до білих ведмедів та земної осі. Такі "нелегальні біженці – а їх сотні тисяч – мають немалі шанси бути повернутими до України "на загальних підставах".

Звичайно, можна сказати багато що цікавого про людей, які в розпалі військових дій між нашими державами продовжували працювати в Росії. Починаючи від генералізованого вигуку "Зрадники!" – і завершуючи прагматичними роздумами про те, якого біса український бюджет, виплат в який ці люди уникали всіма можливими способами, повинен тепер годувати їх і їхніх дітей. І такі роздуми будуть не те щоб зовсім необґрунтованими.

Але річ не в тому, хто винен. Річ у тому, як нам жити з цими заробітчанами далі. З мільйоном людей, які хочуть їсти і годувати своїх дітей, і не сильно переймаються при тому патріотизмом.

І удар по системі соціального забезпечення може вийти колосальним. Бо в нас є близько мільйона біженців зі Сходу. Але мільйон "біженців" з Росії – це буде набагато більше. Тому що зі "східного мільйона" чи не половина – це пенсіонери (які отримуватимуть пенсію так само, як і отримували) та школярі, які й до того не заробляли грошей. Або шахтарі, які перестали видобувати вугілля – але й не вимагають більше дотацій на роботу принципово неприбуткових шахт. Натомість "заробітчанський" мільйон не тільки увесь працював. Він ще й підтримував фінансово ще як мінімум таку саму – а може, й помітно більшу кількість інших українських громадян.
І тут вже перед українською владою постає цікава дилема. Бо можна, з одного боку, просто вдавати, що нічого не відбувається. І отримати потужний соціальний вибух, викликаний бідністю, безробіттям та ростом злочинності.

І можна визнати наявність проблеми, почавши якесь соціальне облаштування гігантської маси людей, які хочуть забезпечувати бодай своє повсякденне існування.
Від того, який варіант обере наша влада, значною мірою залежатиме соціальна реальність впродовж десятка-другого років. Хоча чомусь складається враження, що відповідь очевидна.