Ганна Міщенко: В Україні 12-річні діти вже вживають і алкоголь, і наркотики

Ми поговорили з Ганною про те, як допомогти близькій людині впоратися з залежністю, як рано українські діти починають вживати наркотики і що робити, щоб завадити цьому.

 

- Ви стали автором соціального проєкту, мета якого — комплексна допомога людям, що страждають через наркотичну або алкогольну залежність. Навіщо це людині, яка більшу частину життя займається бізнесом?

 

Г. М.: Це дуже особиста історія тривалістю в 20 років. У мене є залежний брат, і за всі ці роки ми не змогли знайти вирішення проблеми. Тому коли з'явився час і можливість присвятити себе чомусь, крім бізнесу, виникла ідея дослідити наркотичну та алкогольну залежність з різних сторін. Почали зі зйомок фільму. Прем'єра відбулася у вересні 2020 року. Це перша робота з серії документальних фільмів під назвою "Залежність. Реабілітація в Косачівці". Знімали в центрі реабілітації в Київській області, через який пройшли близько 10 тисяч людей.

 

Якщо поцікавитися інформацією про "Косачівку", можна було зустріти багато суперечливих відгуків і чуток — від "останньої надії" до "громадянської в'язниці".

 

- Що побачили там ви?

 

Г.М .: Цей центр працює близько 10 років. За цей час там врятували тисячі життів. Кажу зараз без перебільшення. Тому так важливо запустити нормальну роботу подібних центрів в Україні, і зробити так, щоб вони були доступними для людей фінансово.

 

Крім того, необхідно напрацювати механізми, які дозволять людям, які пройшли реабілітацію, реінтегруватися в соціум. І ми зараз разом зі співавтором проєкту Вікторією Мозговою працюємо і над цими питаннями також.

 

Нещодавно на міжнародній конференції заступник міністра внутрішніх справ Антон Геращенко назвав дуже важливий аспект, який стосується не тільки людей з залежностями та їх близьких, а й усього суспільства. Це рівень злочинності, яку можна знизити, допомагаючи наркозалежним з лікуванням і реабілітацією. Ми ж всі розуміємо, що людина, якій потрібні гроші на дозу, готова на що завгодно. Наркоманія — це хвороба, яку треба лікувати. Досвід країн, де до цього поставилися не як до гасла і де держава дійсно вирішує проблему, демонструє, що кількість злочинів за участю наркозалежних зменшилася в десятки разів. Але ми зможемо цього досягти, лише об'єднавши зусилля державних органів і неурядових організацій.

 

- Чи бере МВС участь у розробці того комплексу заходів, про який ви говорили?

 

Г.М: Зрозумійте, комплексний підхід полягає в тому, щоб включилися всі відомства: МОЗ, Мінсоцполітики, МВС, Мін'юст. А також лікарі-практики та представники вже діючих реабілітаційних центрів.

 

Я вдячна Антону Геращенко, що він так уважно поставився до цих питань і приділяє їм стільки часу.

 

- Розкажіть про вашого брата. В якому віці та як він потрапив до реабілітаційного центру? Чи успішним було лікування?

 

Г.М.: Він почав вживати в 16 років і пройшов за все життя через низку центрів реабілітацій, клінік. Зараз йому 38, і всі ці роки вся наша сім'я знаходиться в нескінченній круговерті: ми намагаємося допомогти йому, влаштовуємо до центру, а він пробує, намагається, помиляється, знову пробує — і знову центр, і так по колу...

 

"Косачівка" була для нас чимось на зразок останнього варіанту.

 

- Все ж таки в'язниця, як писали у відгуках?

 

Г.М.: По факту це виявилася велика комуна, де люди вчилися жити, шукали себе. Для багатьох центр став "місцем сили". Центр має дуже гідного керівника — Дубовського Андрія Романовича. Загалом, дивіться фільм і судіть самі.

 

Моєму братові, на жаль, реабілітація, яку він там пройшов, допомогла ненадовго. Але це вже не питання центрів як таких. Йому не вистачило внутрішньої мотивації. Треба розуміти, що лікування залежності, в першу чергу, — це бажання самої людини.

 

- Як ваш брат почувається зараз? Де він знаходиться?

 

Г.М.: Він знаходиться в черговому центрі реабілітації, в якому використовується абсолютно інша методика. Я вже в них розібралася та знайшла ту, яка йому допомагає. Поруч з ним хороші хлопці. Зараз брат проходить етап ресоціалізації — процес адаптації до звичайного життя.

 

Ми з командою "Соціального діалогу" якраз розробляємо програму, завдяки якій хлопці, які знаходяться на етапі ресоціалізації, зможуть стати на облік у центрі зайнятості, пройти перепрофілізацію, перенавчання та знайти роботу.

 

Ми хочемо показати й надати хлопцям всі інструменти для нормального життя. Повторюся, необхідно розуміти, що залежність — це хвороба. Не забаганка, не слабохарактерність, а дійсно хвороба.

 

- Як жити поруч із залежною людиною? Кажуть, що сім'ї, де є такі люди, не менше потребують допомоги. Це правда?

 

Г.М.: У залежності часто є друга сторона, вона називається співзалежністю. Такими співзалежними і є близькі люди. Як правило, більше страждає той, хто є комунікатором, до кого звертається наркозалежний. Не важливо, звертається він конфліктно чи добре, є якась інша людина. Для того, щоб з цієї ситуації вийти, лікування повинні проходити двоє. Один — в центрі реабілітації, а інший — з психологами, терапевтами, є багато фахівців, які працюють з співзалежними.

 

Є науковий набір інструментів, але те, що повинні лікуватися обидва, — це однозначно. І перш ніж людина вийде з центру, її треба бути готовим прийняти — це теж правда. Більшість родичів до цього не готові. Є суб'єктивна думка: "Це він винен, ми вам платимо гроші, заберіть, робіть, що хочете". Ми ж споживачі, ми хочемо тицьнути пальцем на того, хто є для нас подразником, і точно не хочемо змінюватися самі. Нам здається, що ми жертви в цій ситуації. Співзалежні люди частіше є жертвами, вони кажуть, що "у них все відбирають, ображають". Але ця позиція жертви не менше небезпечна та руйнівна. Це певний тип мислення і шлях до психотерапевта.

- Чи були ще випадки у вашому оточенні, коли ваші близькі або знайомі люди ставали наркозалежними? Як це відбивалося на їхньому та вашому житті?

 

Г.М.: Звичайно. Я виросла на Троєщині в Києві, а там ця історія є звичайною справою. Я жила в 16-поверховому чотирьохпід'їздному будинку, де можна на пальцях було порахувати кількість поверхів, на яких не було підлітків або дорослих з проблемою залежності від наркотиків чи алкоголю. Масштаб космічний.

 

Треба розуміти, що в кінці 90-х-початку 2000-х люди намагалися виживати. Це ж небагаті люди, які всі зароблені гроші витрачали на їжу, максимум — на одяг. Батьки не могли повною мірою займатися дітьми. Історія, коли батько працював, а мати — ні, була рідкістю. Всі працювали. Тому діти були надані самі собі. Загалом, корінні причини проблеми — багато вільного часу, відсутність любові або нерозуміння з боку батьків, недостатня увага педагогів.

Підліткова психіка є вкрай вразливою та нестійкою — багато побутових негаразд і проблем сприймаються як трагедії.

 

Була одна показова історія: у мене в школі на Троєщині була організована спортивна секція з легкої атлетики з чудовим уважним тренером, яка змогла щиро зацікавити і захопити хлопців. Часу на всякі дурниці через тренування і змагання просто не залишалося. Але раптово вона пішла, нічого не сказавши, в один прекрасний день більше не з'явилася. Напевно, у неї були на те свої поважні причини, але багато хлопців сприйняли цей вчинок як справжню зраду та пішли у вільне плавання. З 15 осіб, які відвідували секцію, вже як мінімум трьох немає в живих.

 

А в школі були хлопці, які так і не дожили до повноліття.

 

- Як ви пояснюєте для себе те, що вам вдалося втриматися від наркотиків і не почати їх приймати?

 

Г.М.: З огляду на мою життєву ситуацію, знаючи проблему мого брата, мені ніхто і не пропонував. Практично з дитинства я бачила та розуміла, до чого можуть привести наркотики. На початку 2000-х на Троєщині наркотики можна було купити просто на зупинці тролейбуса.

 

Не менш гостро стоїть питання і зловживання алкоголем. І ще не зрозуміло, що гірше. Знаю хлопців, у яких вже в 16 років була практично знищена підшлункова.

 

Розкажіть про результати вашого дослідження "Визначення масштабів наркотичної та алкогольної залежності. Громадські наслідки". Що ви про них думаєте? Наскільки складна ситуація з вживанням наркотиків в Україні в порівнянні з ЄС?

 

Ми провели дослідження, в якому звучало питання: "Чи є в вашому близькому колі залежна людина?". З'ясувалося, що у кожного п'ятого в цій країні є близький залежний алкоголік, у кожного десятого — є залежний наркоман. 53% з цих людей є агресивними. Вони б'ють рідних, виносять речі, крадуть, ображають сусідів. Не менш агресивні вони й на вулиці. Тобто роблять якісь конкретні дії, що порушують межі інших людей, родини або сторонніх людей.

 

Порівнювати Україну з іншими країнами в цілому складно, у кожної країни своя ситуація та свій шлях вирішення проблеми. Ті країни, які розробили та реалізують національні програми для людей з залежностями, займаються профілактикою, працюють з дітьми та підлітками, звичайно, дуже відрізняються. У числі таких країн Португалія, якій вдалося впоратися з епідемією вживання героїну. Але там було запроваджено саме комплекс заходів, починаючи від лікування таких людей і закінчуючи їх працевлаштуванням. Також це одна з перших країн Європи, де 20 років тому скасували кримінальну відповідальність за вживання наркотиків.

 

- Може, потрібні все ж таки більш жорсткі заходи, а не декриміналізація?

 

Г.М.: Жорсткі заходи потрібні, але вони не будуть ефективними без соціальної та медичної складової. Згадайте, як у Грузії боролися зі злодіями "в законі". Тоді ж масово арештовували наркодилерів. Але це не допомогло. Тимчасово прибрали пропозицію, але не допомогли людям з вирішенням їх проблеми, а значить попит залишився. Решта — питання часу. Сьогодні Тбілісі — одне з міст, де дуже поширені так звані легкі наркотики.

 

Якщо говорити про Україну, то, за результатами дослідження, на сході ми побачили гіршу ситуацію зі зловживанням наркотиків, ніж на заході країни. Це може бути пов'язано, в першу чергу, з подіями на Сході,  також впливає рівень економічного розвитку регіону, наприклад, безробіття. Але ці міркування не підкріплені додатковими дослідженнями.

 

- З якого віку молодь починає вживати наркотики в Україні? Чи коректно буде говорити, що наркотики приймають з дитинства, або перші спроби частіше роблять все ж в підлітковому віці?

 

Г.М.: Ми проводили онлайн-дослідження з дитячої залежності, в якому взяли участь 2 200 батьків. За це велика подяка Дмитру Карпачову (український психолог — ред.), він опублікував у себе в соціальних мережах анкети, і ми отримали зріз, який, хоч і не можна вважати репрезентативним, але можна назвати тенденцією. І за його результатами можемо сміливо говорити, що 12-річні діти вживають і алкоголь, і наркотики.

 

Дітей також активно залучають до поширення. Саме діти у віці 9-13 років роблять "закладки". Дилерам їх вигідно використовувати, тому що притягнути до кримінальної відповідальності можна лише з 14 років. Вони так заробляють гроші. В 12 років уже вживають. Є і кейси, коли зверталися до центрів реабілітації батьки 10-річних дітей.

 

- Часто категорична заборона і посилене спостереження за життям підлітків призводять до того, що вони намагаються спробувати "заборонені" речі. Що б ви порадили робити батькам, які хочуть убезпечити своїх дітей від вживання наркотиків?

 

Г.М.: Для початку — любити їх. Коли ми проводили дослідження з дитячої залежності, зрозуміли, що основні причини наркоманії — спроби поекспериментувати або забутися. Якраз бажання втекти від реальності дуже часто пов'язане з любов'ю, вірніше, з її відсутністю. Коли ми говоримо про батьків, то я все ж вважаю, що якщо ви йдете на такий крок, як народження дитини, любіть і присвячуйте їй свій час.

 

Я чула цікаву дискусію на тему дитячих самогубств. Була така подія в "Клабхаусі", її робила FB-група "Mammas" та Ольга Габєлєва — велика спільнота в Facebook — з ними розмовляв Антон Геращенко. Він розповідав, як встановити своїй дитині додаток, що дозволяє за ключовими словами в телефоні і в комп'ютері виявляти небезпечні запити та листування.

 

У багатьох батьків виникають сумніви, наскільки коректна така позиція. Але я думаю, що якщо мова йде про реальну небезпеку втратити дитину взагалі, то варто використовувати всі методи. Тільки робити це акуратно, не заступаючи на територію підлітка і намагаючись не втратити його довіру.

 

Якщо ж ваша дитина потрапляє в халепу, то найгірше, що може зробити людина пострадянського простору — намагатися цю проблему від всіх приховати з риторикою "не дай Бог сусіди дізнаються". Так ось, плювати на сусідів. Якщо над проблемою не почати працювати, не визнати її для себе і не залучити фахівців, ви можете втратити дитину.

 

- Як часто після лікування в реабілітаційних центрах підлітки знову починають вживати наркотики?

 

Г.М.: Немає окремої статистики щодо підлітків, є статистика за результатами реабілітації в цілому. Фахівці кажуть, що з людей, які потрапили з різних причин до центрів 30% людей йдуть на одужання, 20% — катаються по колу: виходять з центру, тримаються якийсь час, потім назад; іншим — лікування не допомагає. Немає панацеї. Немає стовідсоткової доказової бази, що конкретно, в якому випадку стане тригером для одужання людини. Це просто набір дій, який допомагає людині прийняти рішення, зробити вибір, допомагає соціалізуватися, знайти друзів і відновити причинно-наслідковий зв'язок своєї хвороби. Всі центри реабілітації, ресоціалізації, психологи просто дають шанс на одужання, але не більше.

 

- Чи є у вас діти?

 

Г.М.: Так, у мене двоє маленьких дітей, чотирьох і семи років.

 

— Ви боїтеся, що з ними може трапитися щось подібне в майбутньому?

 

Г.М.: Безумовно, боюся. Від проблем із залежністю в принципі ніхто не застрахований, і це не питання вибору району або школи. Подібними речами ви, скоріше, можете мінімізувати ризики.

 

Я намагаюся приділяти своїм дітям увагу та любити їх так, щоб у них не виникла така потреба. Чи може це теоретично статися? Безумовно, може. Тому зараз я роблю все, щоб коли мої діти стануть дорослішими, у мене особисто в руках була дорожня карта та відповідь на питання "Що робити?". Я хочу, щоб в цій країні з'явилися заняття для дітей незалежно від рівня доходу їх батьків, щоб суспільство в цілому стало здоровішим. І якщо ми збираємося жити в такому соціумі через 10 років, будувати його потрібно вже зараз.

 

— Наскільки якісно вже зараз працюють в українських школах в плані профілактики наркозалежності?

 

Г.М.: Зараз в школах нічого не пояснюють, тим більше, однієї шкільної профілактики недостатньо. Дітей необхідно максимально займати. В ідеалі — безкоштовними гуртками, секціями. Крім шкільних програм, є маса інших профілактичних ініціатив: фільми, тренінги, програми зниження шкоди, кампанії в соціальних мережах та інше. Є маса талановитих дітей в Україні, які можуть розробити методологію спілкування з дітьми їхньою мовою, направивши їх енергію в більш конструктивне русло: спорт, факультативи, молодіжні організації — будь-які речі, які зможуть зацікавити та захопити.

 

Світова практика передбачає також регулярний моніторинг ситуації. Як приклад можна привести забір проб води з каналізації під школами, який дозволяє побачити вживання препаратів дітьми та тип самих речовин, а значить, дати розуміння, як з цим працювати далі. Сюди ж можна віднести підвищену увагу до дітей з неблагополучних сімей.

 

Питання залежності у нас в Україні, як і в будь-якій країні, є міжвідомчим. І це питання національної безпеки. Тому і підхід повинен бути глобальним — загальнонаціональна програма, згідно з якою дитині будуть розповідати з дитячого садка про шкоду і ризики, пов'язані з алкоголем і наркотиками.

 

- Наркозалежні люди зазвичай найменше хочуть слухати поради інших людей, нехай і рідних. Розкажіть з власного досвіду про те, якими є перші ознаки того, що людині потрібна допомога фахівців, і як дати їй це зрозуміти.

 

Г.М.: Коли людині потрібна допомога, її зовнішній вигляд стає зовсім іншим, у неї інший погляд. У неї по-іншому працює мовний апарат — він повільний або, навпаки, прискорений. Якщо ви людину добре знаєте, ви зрозумієте по припливах енергії або, навпаки, за її сонним станом, що щось не так. Все залежить від того, що саме вона вживає. Через деякі препарати важко розпізнати проблему відразу. Але якщо ви з людиною регулярно спілкуєтеся, ви ж бачите, як вона формулює причинно-наслідкові зв'язки, що вона говорить, чому, чим вона цікавиться.

 

Ви можете вказати людині на її проблему, але питання: чи захоче вона почути? Я знаю такі випадки, але вважаю, що подібні рішення приймаються самостійно. Поки вона один раз не пропустить важливу зустріч, не проспить важливу подію, не проміняє якусь цінну для неї річ на вживання — вона не зрозуміє. Вона має сама прийти до усвідомлення своєї проблеми.

 

Якщо ж людина не розуміє, нічого змінювати не хоче, стала агресивною та небезпечною для близьких або самої себе, — то тут вже інша розмова. В даному випадку потрібен закон, над яким ми сьогодні працюємо: людина, що має діагностований психічний розлад через вживання психоактивних речовин, повинна їхати на лікування примусово.

 

- Після реабілітації людина знову потрапляє в вільне життя, у неї можуть залишатися контакти наркоторговців, вони будуть виходити на зв'язок, і їй може бути складно втриматися. Що можна зробити, щоб раз і назавжди обірвати такі зв'язки?

 

Г.М.: Використовуючи мобільний телефон, сьогодні можна купити все, що хочеш, протягом 15 хвилин. Зараз все дуже просто: спеціалізований telegram-канал запропонує тобі будь-який наркотик. За нашими даними, сьогодні підлітку купити наркотики в два рази легше, ніж алкоголь. Тому головне — бажання самого залежного, і не важливо, скільки йому років. Потрібно захотіти. Інакше - ніяк.

 

 

 

 

Текст: Вікторія Хожаінова