УПЦ МП вирішила всіх переконати, що допомагає АТО?

Щоправда, спосіб, в який УПЦ МП намагається виправити ситуацію зі своєю репутацією дещо дивний. Представники конфесії вирішили звинуватити якісь, як завжди, анонімні "сили" у "інформаційній війні". Про цю невидиму війну речники УПЦ МП почали говорити після славетного епізоду з невставанням владик на чествуванні загиблих бійців АТО.

А нині Центр інформації УПЦ МП поширив слова уповноваженого у справах релігій при Кабміні Юрія Решетнікова, що "міфи про те, що УПЦ МП не підтримує армію та патріотичні настрої" невигідні ані українській державі, ані суспільству, бо "провокують міжрелігійне протистояння". Експерт вже звично звинувачує у формуванні та поширенні цього "міфу" "непрофесіоналізм тих, хто працює з інформацією".

В мене, загалом, багато питань до професійного рівня колег, але я маю сумнів, що "сидіння в Раді", освячення прапорів ДНР чи заклик владики Лонгіна уникати призову були змонтовані чи вигадані журналістами.

Так, УПЦ МП мусить захищатися. З одного боку тиснуть реалії, в яких відбуваються переходи - саме переходи, а не "захоплення" - парафій, падіння рівня довіри і в суспільстві, і у владі, не кажучи вже про пожвавлення діалогу між УПЦ КП та Константинопольським патріархатом. З іншого - московське начальство, якому треба демонструвати лояльність, бо, бачте, лояльність в Росії знову в моді.

Втім, московське начальство не може не розуміти, що моди модами, а можливість втратити Україну - як ніколи реальна. Кремль Україну втратив, але МП все ще має надію зберегти свій контроль над цією частиною канонічної території. Та й в Кремлі (чи, принаймні, на Луб'янці) не можуть не розуміти, що збереження єдності канонічної території - чи не остання можливість зберегти, принаймні, надію на майбутнє повернення України у "братні обійми", коли політична піна зійде. Отже, вони змушені дати можливість Київській митрополії виходити до українського споживача з такими месиджами, які хоче почути український споживач, а не кремлівський істеблішмент. Вони, ймовірно, навіть підштовхують до цього керівництво УПЦ МП.

Що б там не казали експерти, а критика на адресу УПЦ МП завдає шкоду не українському суспільству, а найперше репутації конфесіії. Але ще більшої шкоди завдає не критика, а спосіб, в який УПЦ МП на цю критику відповідає. Бо захист нападом, може, й доречний на полі бою - але виглядає дивно в церковній комунікації. Ображена поза, звинувачення у непрофесіоналізмі, голосні заяви про "інформаційну війну" та залякування релігійним протистоянням" - от і весь арсенал.

Натомість справді сильним ходом в плані порятунку іміджу УПЦ МП було би визнання помилок. Адже їх було чимало. Те, що протягом років - принаймні, від 2004 р. починаючи - УПЦ МП слугувало безперебійним каналом пропаганди "руского міра". Церковними каналами до України потрапляли дивні люди, які потім виявлялися агентами ФСБ і лідерами бойовиків. Їхні колеги в Московському патріархаті від перших днів конфлікту в Криму цілком офіційно схвалювали дії свого керівництва щодо України і закликали "братів українців" не опиратися агресії. Їхні власні єпископи закликали саботувати мобілізацію. Це їхнє керівництво відмовлялося вшанувати пам'ять загиблих бійців АТО в найелементарніший спосіб - піднявши п'яту точку з м'якого крісла у Верховній Раді.

В інтересах керівництва УПЦ МП представити все це саме як "помилки" - бо інакше всі ці події виглядають зовсім вже погано. А помилятися можуть всі. Навіть Папа Римський (у тих питаннях, які не стосуються доктрини церкви).

Визнання помилок - це той мінімум, якого українське суспільство, зокрема власна паства УПЦ МП, чекає від священноначалля. Найбільш гарячі голови говорять про "покаяння за проповідь Руського миру", але на те вони й гарячі голови. Просто визнання помилок було б цілком досить.