Як Джамала “вбила” класичне Євробачення

Довкола нашої перемоги — і конкурсу загалом — багато інформаційних хвиль.

“Свідомі українці”, не давши собі праці подумати, встигли “глибоко обуритись” 12 балами, які земляки начебто “віддали” російському виконавцю — і здивуватись 10 балами, які ми отримали від Росії. Це попри круглі нулі від обох журі.

Хоча дивуватись тут якби нічому. Для росіян не проблема “простимулювати” Донбас на політично зважене голосування — там і без того немало охочих продемонструвати “братерську любов”. Врешті, при ціні сім-карти українського оператора і “накрутка” кількох тисяч голосів — справа малих грошей. Якщо зважити, врешті, на той факт, що Лазарєв свого часу фактично засудив “кримнаш” і відмовився їхати туди з концертом, то не дуже й шкода.

Рівно як і 10 балів росіян за Україну є достатньо прозорими. По-перше, власне кримські татари – як і інше не “кримнашні” мешканці півострова, тепер мають можливість голосувати як росіяни. По-друге, чимало народів сучасної Росії, які на собі відчули, що таке депортація - навіть в Чечні з Рамзаном на чолі про цю дату добре пам'ятають — цілком могли проголосувати за Джамалу. Особливо зважаючи на той факт, що вона мусульманка.

Здивувала стримано-саркастична реакція у британській пресі — з заголовками на кшталт “Україна виграла Євробачення з політичними звинуваченнями стосовно депортації 1944 року”. І роздумами про те, чи не стане тепер конкурс легкої музики “політично ангажованим”. Звичайно, можна було б припустити, що екс-імперія боїться, що невдовзі хтось заспіває про події в Ірландії. Чи просто злоститься через власне 24 місце з 26 можливих.

Але сарказм — сарказмом, але причини негативної реакції помітної частини західних європейців на перемогу саме Джамали і саме з тією піснею, яку вона співала, схоже лежать у достатньо глибоких шарах свідомості і культури. Пісня Джамали, мало того, що не є легко-розважальним шедевром популярної музики, ще й нагадує західним європейцям, що довкола них є маса речей, про які неприємно, але потрібно думати. Про те, що люди страждають не тільки в Африці, до якої “далеко” — але й в Криму, до якого година льоту. І страждають вони не від мору, посухи чи власної безпорадності — а від невдалих геополітичних рішень, частину з яких приймали і в Європі.

Пісня про депортацію — з неприкритим натяком на нещодавну аннексію, відверто озвученим самою виконавицею, нагадує, що маленький, ситий і затишний світ західно-європейської спільноти міняється — якщо не розпадається.

При тому міняється не тільки через якусь там Україну, про яку доводиться щось там думати, чи через божевільного Володю, через якого доводиться будувати нові авіаносці і нарощувати витрати на армію. Він змінюється і через біженців, які вперто їдуть шукати щастя — а як зробити з них німців чи британців ніхто до ладу не знає. Він змінюється через референдум про вихід Британії з ЄС, який при будь-якому результаті змінить і саму Британію, і решту ЄС.

І про все це доводиться думати — замість спокійно тішитись дискотечними ритмами. Що, погодьтесь, дратує. І добре би якби все обмежилось Україною — а якщо на наступному конкурсі щось подібного заспівають балканці, прибалти, чи хто завгодно ще? Якщо неприємні запитання увійдуть в моду — і, захищені своїм мистецьким статусом, відмовляться при тому від політкоректності? Втім, багато років тому навіть на мармеладно-солодкому фестивалі в Сан-Ремо був Тото Кутуньо з відверто “негламурним” і соціально жорстким L'italiano. Всі пережили. Переживуть і соціально ангажоване Євробачення.