Як іранський мир нищить "рускій мір"

Турецький лідер прибуде до Тегерану на запрошення президента Хасана Роухані, але зустрінеться і з "духовним лідером" Ісламської Республіки - аятолою Алі Хаменеї. 

Рішення турецького президента вирушати до Ірану за лічені дні після згоди Тегерану та міжнародних посередників і появи реальної перспективи зняття санкцій не надто схоже на імпровізацію. Бо візит президента, який передбачає реальні переговори з кількох стратегічних питань, а, ймовірно, і укладення важливих угод - це річ, яка готується, як мінімум, тижнями. Подібна швидкість реакції явно свідчить про те, що в Анкара розробляла "план Б" на випадок потепління між Іраном та Заходом - не зважаючи навіть на фактично антиіранські заяви президента Ердогана про те, що "події у Ємені випробовують межі нашого терпіння".

Про що ж так хоче переговорити Ердоган зі світською та духовною владою Тегеану? В першу, чергу, мова, звичайно, йде про вуглеводні. Навіть зараз Анкара щодня імпортує з Ірану близько 200 тис. барелів нафти і 28 млн кубометрів газу - що становить майже третину усіх турецьких потреб у газі. На тлі не надто видатних економічних успіхів останнього часу, Ердоган явно хоче отримати істотну знижку на іранські вуглеводні, щоб утримати на плаву бюджет і національну валюту.
При тому йому є що запропонувати Тегерану. В першу чергу - це можливість транзиту іранського газу до Європи. Транзиту масштабного, багаторічного і нічим не обмеженого. При тому Анкара може спробувати залучити до будівництва газогону як власні, так навіть і європейські кошти, істотно пришвидшивши процес. На сьогодні співпраця з Туреччиною є найпростішим і найшвидшим способом для Тегерану доправити свій газ до Європи.

Єдиною стороною, для якої ірано-турецька домовленість, якщо така буде досягнута, не є надто втішною перспективою, є Росія. Бо замість "Турецького потоку", який мав постачати російський газ до дружньої Греції, зараз є реальні шанси на "тегеранський потік", у якому по турецько-європейських трубах піде іранський газ. На додачу, до речі, до Трансадріатичного газогону, який має постачати до Європи газ із Азербайджану.
Якщо ці плани будуть реалізовані, то Росія, в сухому залишку, не тільки не зможе диверсифікувати (а фактично - припинити) транзит свого газу через Україну. Вона в середньостроковій перспективі ще й втратить південноєвропейський (і добре, якщо тільки південно європейський) ринок газу.

При тому відхід Тегерану від Москви буде стимулюватись не тільки газовими контрактами. За інформацією з Ірану, керівництво країни має намір провести капітальну модернізацію нафтодобувної та нафтопереробної промисловості, зробивши акцент на нафтохімічне виробництво навзамін експорту сирої нафти. Подібна затія вимагає колосальних ресурсів, допомогти з якими Росія Ірану явно не в стані. Тому і за позиками Тегеран, знову ж таки, піде або до Європи, або, з меншою ймовірністю, до Китаю. Що, знову ж таки, не сприятиме зростанню російського зовнішньополітичного впливу. Єдиною сферою, де співпраця Ірану з Росією ближчим часом увірватись не може - це ядерна енергетика. Проте на тлі зобов'язань Тегерану зупиняти й консервувати наявні центрифуги для збагачення урану, а не будувати нові, цей важіль не виглядає надміру впливовим.

У свою чергу Туреччина, реалізувавши давню мрію про роль "енергетичного хабу" між Європою та Азією, також буде незацікавленою у нарощуванні співробітництва з Росією. Хоча б тому, що для отримання західних грошей на реалізацію інфраструктурних проектів, в тому числі - й транзитних газогонів, доведеться як мінімум дотримуватись "зовнішньої пристойності" у стосунках з Путіним.
Хоча "не газом єдиним" обмежується поспішний візит Ердогана до Ірану. Насправді, тем для перемовин буде чотири - окрім енергетичних проблем, мова також йтиме і про Сирію, Ірак та Ємен.

Судячи зі всього, турецький президент хоче відіграти ще й роль негласного посередника між багатими монархіями Перської затоки та Іраном. На таку можливість вказує, зокрема, і те, що перед візитом до Ірану Ердоган мав довгу і непросту розмову з міністром внутрішніх справ Саудівської Аравії, близьким до спадкоємця престолу, Мухаммадом ібн Наїбом. Ймовірно, що посередник, чия позиція у конфлікті близька до саудівської, але який при тому має спільний інтерес з Тегераном, і зможе схилити іранських духовних лідерів якщо й не до поміркованості, то принаймні до менш демонстративного відстоювання власних інтересів у конфліктному регіоні.

В такий спосіб, одна єдина геополітична домовленість між Заходом та Іраном - не домовленість навіть, а щойно її проект - зрушив геополітичну рівновагу десятків країн. Будемо сподіватись, що зрушив на краще.

Бо все у цьому світі має свою ціну. Є така ціна і в "іранського миру" президента Обами. Вона не мала - у "рахунку" вписана сварка США з Ізраїлем та Саудівською Аравією, а також конфлікт між американською законодавчою та виконавчою владою. Але це тільки дипломатичний верх. Бо нижче проглядають щасливі харі бойовиків з "Хезболли" і хоуситських ополченців, кривавий туман Іраку, де підтримувані Іраном шиїтські бійці з "Ісламською державою" бідокурять у "визволених містах" незгірш за сунітських попередників, і ще багато-багато різної гидоти.

Прикро, але факт - щоби боротись з ядерними загрозами, Вашингтону поки доводиться випускати на волю жахіття може й менші, але від того нітрохи не приємніші. Тішить те, що на Близькому Сході Москва із ляльковода потроху перетворюється на паяца. А яким буде кінцевий баланс цього торгу, доведеться побачити як не нам, то нашим дітям.