Пустопорожня вистава. Чим допоможе Україні моральна перемога у Гаазі

Дива не сталося. Ні доброго, ні лихого. Міжнародний суд ООН пішов "серединним шляхом", максимально спростивши собі роботу – але не відмовившись від розгляду справи

Суд відмовив Україні у затвердженні тимчасових заходів стосовно Росії за порушення конвенції щодо заборони фінансування тероризму. Попри те, що визнав свою юрисдикцію у цій справі.

Причина була достатньо формальна – хай і не позбавлена юридичної логіки. Голова суду Ронні Абрахам заявив, що Україна мала переконати суд в умисному характері дій Росії, і довести, що обмеження зупинять заподіяння непоправної шкоди. На думку суду, ця вимога не була виконана.

При тому суд погодився на тимчасові обмежувальні заходи проти Росії за порушення положень Конвенції про запобігання усіх форм расової дискримінації у окупованому Криму. Відповідно, суд зобов'язав Росію утриматися від порушень прав кримських татар на представництво власних інтересів, включно з поновленням діяльності Меджлісу, і настояв на відновленні на півострові освіти українською мовою.

При тому суд наклав на обидві сторони зобов'язання уникати порушень анти дискримінаційної конвенції.

Рішення вийшло, загалом, сподіваним. Оскільки Міжнародний Суд, заснований в 1945 році, ще жодного разу не розглядав справ, пов'язаних з порушенням Конвенції про боротьбу з фінансуванням тероризму (прийнятої теж не вчора, а в 1999 році) – то винятку не стали робити і для України. В іншому разі поважним суддям довелось би ставати на хисткий грунт неходжених стежок міжнародного права. А охочих стати подібними слідопитами в нинішньому складі суду виявилось менше, ніж консерваторів.

Якими будуть наслідки рішень Міжнародного суду – хоч попередніх, які ми почули сьогодні, а хоч і віддалених поки що фінальних, до яких всім нам іще треба дожити?

Ці рішення не підлягають оскарженню, і їх невиконання в термінах сучасного міжнародного права буде вважатись серйозним злочином. Але механізм примусу у цій історії теж, насправді, не сильно тішать.

Бо в разі невиконання рішень суду – як фінальних, так і тимчасових, практично все, що може Україна – це звернутись до Ради безпеки ООН стосовно беззаперечного порушення статуту цієї організації.

Проблема лиш в тому, що там спливе російський представник у ролі постійного члену Радбезу зі своїм правом імперативного вето. І порадить "дивитись йому прямо в очі". Чи в інше місце. І ніяка 27-а стаття Статуту ООН, в якій сказано, що в міжнародних суперечках, де задіяні члени Радбезу, вони повинні утриматися від голосування. Бо і на використання цієї статті можна накласти вето. Саме через подібний механізм прийняття рішень ООН, по великому рахунку, і стала тим, чим стала. Вже не кажучи про той факт, що в кремлівські "централізованій демократії" будь-які міжнародно-правові акти стоять за замовчуванням нижче, ніж національне законодавство.

То виходить, що вся історія з Міжнародним судом – пустопорожня витрата часу і шоу для любителів послухати підстаркуватих юристів? Це теж неправда.

Бо рішення суду ООН так чи інакше стане певною точкою відліку для сучасного світу. Юридичним еталоном для мільярдів людей, не надто добре знайомих з Україною, Росією, та нашим конфліктом. Але схильних вірити авторитетному і явно безпристрасному судовому органу.

За рішенням цього суду, а не за сюжетами Кисельов-ТВ, інтерв'ю Лаврова чи публікаціями сайту "Миротворець", якщо на те пішло, писатимуться підручники історії. А механізми, за допомогою яких можна примусити сучасні країни щось зробити – чи навпаки, від чогось утриматись, знаходяться не в залах судових засідань, а на добре укріплених кордонах, у гігантських промислових комплексах, в міжнародних угодах із союзниками. На полях бою, врешті решт. І нехтувати судовим процесом у Гаазі, звісно, не варто. Але надіятись, що він вирішить якісь наші геополітичні проблеми, теж було б, звісна річ, наївно.

Більше новин про події у світі читайте на Depo.Світ