Про підручники для катування та директорів шкіл з АТО

Володимир Співаковський нещодавно розпочав проект "Рефоб" – разом з командою запроваджує інновації в школах Київської області. Бізнесмен розповів depo.ua про плачевний стан освіти в Україні, помилки в стратегіях освітян та поділився цікавими рецептами змін.

ІЗ ЗНО НЕ МОЖНА РОБИТИ ФЕТИШ

- Володимире, ви доволі успішний бізнесмен. Чому вирішили взятися за реформування освіти у країні?

- Такий вже мене характер. Я двічі рекордсмен Книги рекордів Гіннеса – як власник найбільшої у світі колекції пірамід та людина, яка виготовила найбільшу в світі печатку. Я створив першу приватну школу в країні – ліцей "Гранд", який працює вже 27 років. Мені подобається створювати найкращі речі, усе вдосконалювати. Я кризовий менеджер… Зараз усі говорять, яка погана у нас система освіти, до того ж я побачив, що системи недосконалі всюди по світу, і вирішив придумати свою, хорошу систему.

- Але ж зараз в освіті проводиться чимало реформ

- Є два підходи до системи освіти. Перший, формально-юридичний вирішує питання, скільки років навчатися, чи потрібен ЗНО... Але ж від того, що ми будемо вчитися 12, 13 чи 15 років якість знань випускника не зміниться. Давайте будемо вчити таблицю множення не три тижні, а півтора року… Я не заперечую проти такого підходу. Але, наприклад, минулого літа прийняли закон про вищу освіту. І мало хто може сказати, що вища освіта покращилась. Випускники не можуть знайти собі роботу навіть на 200 доларів.

В США хотіли реформувати освіту заради процвітання нації, в Польщі – заради того, щоб вивести освіту на європейський рівень, а в Україні… щоб всі склали ЗНО. Ну, склали ЗНО, ну то й що? Освіта потрібна, аби країна процвітала, аби освічені люди почали випускати якісну продукцію. Я не проти ЗНО, воно має бути, але не можна робити з нього фетиш…

Є і другий підхід – суттєвий. Він повинен відповідати на запитання: чому, ким, як, навіщо навчати, як керувати процесом, скільки все це має коштувати і який має бути результат. Свою систему я ще п’ять років назад виклав у книзі "Освітній вибух". Вона називається DRESS – Double Result Education System by Spivakovsky (Освітня система подвійного результату від Співаковскього). Я презентував її в своїх статтях, на численних майтсеркласах. У нас є 200 слайдів, а в ліцеї "Гранд" вона показала чудові результати. Нарешті, стався прорив – її як пілотний проект почали запроваджувати у Київській області.

МІНІСТЕРСТВО НЕ ВІДАЄ ПРО ПІЛОТНІ ПРОЕКТИ

- Тож Вам вдалося достукатися до міністерства? Важко було вмовити на нововведення?

- У мене чудові стосунки з міністерством, з усіма чиновниками. У нас з ними договір за замовченням. Не знаю чому, але жодна людина жодного разу не переступала поріг цієї школи. Це найкраща школа в країні, яку я сто разів пропонував подивитися, перейняти досвід. Кожного тижня до нас приїжджає 2-3 іноземні делегації. Але ні, нікому не цікаво. Але я їх не критикую – у них 17 тис. шкіл, 350 вишів, 800 наукових інститутів – грошей немає, дахи протікають. Це ціла біда. Тому державна лінія йде на те, щоб займатися усім цим. Моя ж функція – створити освітній вибух.

Багато людей вже почитали книгу, знають, що я роблю. У нас в школі вчаться діти депутатів, мерів, губернаторів, бізнесменів, банкірів. Вони бачать на своїй дитині якість та ефект від освіти. В нас є випускники, які привели в ліцей своїх дітей…

- Тобто реформа практично почалася з інтересу батьків ваших учнів?

- Мені потрібно було двадцять п’ять років м’яко і ввічливо підривати основи системи, показуючи приклад. Ось, ми вже так зробили – спробуйте і ви. Цим літом прозріла Київська область. Люди прагнуть змін. Не так давно мені подзвонили з Житомира, я виступив перед громадою. Тепер вони підуть до мера, будуть обговорювати нюанси. Потім зі мною зв’язалися з Харкова. В Одесі активно йдуть реформи – теж і там звернули увагу на мою систему.

- Не шукали можливості розпочати зміни зразу по всій Україні?

- Такі масштабні реформи ніколи не впроваджують по всій території. Це знають в усьому світі, а в Україні – ні. Міністерство не відає, що існує поняття пілотного проекту.
Перед тим, як ви хочете змінити загалом, треба це протестувати на певному зразку. Для початку – в одній області, у 100 школах, 20 університетах. Якщо реформатори десь помиляться, помилка не повинна поширюватися зразу на всю країні. Але оскільки пілотні проекти роблять розумні люди, як правило, вони гарної якості. І от за рік в одній області можна перевірити систему, щось доповнити, скоригувати. На другий рік – поширити її на 20% території. А вже на третій рік – задіяти всю країну. І лише тоді можна буде стверджувати, що все вийшло – закріпити це законодавчо. Неправильно прийняти закон, а потім думати, що з ним робити. Для прикладу, світові архітектори асфальтують підходи до будівель лише тоді, які перед цим протоптали люди. Інакше вони зроблять роботу, а люди все одно будуть ходити, як їм заманеться.

СКИСЛІ ЗНАННЯ НІКОМУ НЕ ПОТРІБНІ

- Тож учні шкіл, наприклад, Київської області вчитимуться зовсім по-іншому?

- Наразі система впроваджується фрагментарно. В одній школі – одне нововведення, в іншій – друге. Все це потребує часу.

- Які нововведення уже впроваджені?

- У Київській області нам уже замовили уроки, які ми називаємо кейсами. Це дуже крута річ, наші кейси активно купують навіть з-за кордону. З ними можна познайомитися на сайті мого проекту "Гіпермаркет знань". Проект створений як інтелектуальний супермаркет, де кожен може відшукати потрібну інформацію. На сайті щоденно по 200 тис. відвідувачів. Як ніхто не хоче купувати скисле молоко, так і скислі знання нікому не потрібні. Тому сайт працює за моделлю "Вікіпедії" – користувачі мають можливість самостійно оновити інформацію, і після перевірки вона з'являється на сайті.

Світ постійно змінюється - наприклад, адронний колайдер показав нам, що швидкість світла більша, ніж вважав Ейнштейн. Це означає, що гіпотетично ми можемо повертатися в минуле. І погодьтеся, ми повинні давати ці знання дітям… Натомість у школах, наприклад, учні досі користуються підручником з математики Євгена Кисельова, який він писав з 1890 до 1930 року. Я не кажу, що книга погана – але в XXI столітті ці знання себе вичерпали… Нинішні підручники - це архаїка. За ними дітей можна вчити лише за вироком суду.

- І як же виглядає урок-кейс?

- Він дає знання з різних дисциплін. Візьмемо, наприклад, мобільний телефон. От, вчитель питає дітей, що в ньому є від фізики. Говорять про звук і електромагнітні коливання. Разом визначають, з якою швидкістю хвилі досягнуть адресата. Далі з'ясовуємо , що в телефоні від хімії. Звісно, літієвий акумулятор. Річ гарна, але ж заряд тримає всього добу. Вчитель пропонує дітям відкрити таблицю Менделєєва і відшукати елемент, схожий за якостями на літій. Діти самі знаходять кадмій. Виявляється кадмієві батарейки могли б тримати заряд місяць, але, от біда, коштують $5 тис. Говоримо дітям, що наше покоління змогло придумати телефони з літієвим акумулятором, а їхнє завдання – зробити дешевшою батарейку з кадмія. Адже спочатку навіть лампочка Едісона коштувала 19 тис. доларів. А в кінці уроку ще й пропонуємо дівчатам розробити жіночий дизайн телефону… Тобто, ми формуємо у дітей системне мислення. Така інформація асоціативно складається в пазл і не забувається.

- Певно, в системі є й інші технології?

- Так, їх близько 20-ти. Наприклад, перевернутий клас, коли учні самі вдома шукають інформацію, а потім розповідають її вчителю і однокласникам. Вони можуть гуглити, дізнаватися у друзів і батьків. І потім, коли кожен представляє свої знання, виникає дискусія, а це найцінніше в освітньому процесі. Під час обговорення одна з тем може викликати найбільше питань – інформацію по ній вчитель може попросити пошукати на наступний урок. Є технологія, коли два рази на місяць дитині доручають провести заняття. Лише уявіть рівень відповідальності цієї дитини… Однокласники теж слухають уважно – знають, що їм також доведеться бути на цьому місці.

З ВОЇНІВ ВИХОДЯТЬ ІДЕАЛЬНІ ДИРЕКТОРИ ШКІЛ

- Зараз чимало дорікань не тільки на програму, але і на вчителів…

- Серед вчителів багато хороших, розумних, позитивних людей. Просто вони потрапили в інформаційну еру, коли вони не встигають за учнем. Раніше вчитель був єдиним джерелом інформації, а зараз джерел море. Тому вчитель повинен змінити роль – стати навігатором, штурманом, коучем. Людиною, яка показує учневі, де знайти інформацію, допомагає виділити головне, розставити акценти. Інше питання в тому, що вчитель – єдина професія, яка не має кар’єрного росту. У 22 роки жінка прийшла працювати вчителькою після вишу, а в 55 років пішла на пенсію. Мало того, що їм гроші не платять, ще й кар’єрного стимулу не дають. Ми ж пропонуємо градацію – асистент, вчитель, коуч, старший коуч.

- Вже придумали, як перевчити нинішніх вчителів на коучів?

Знову ж таки за допомогою пілотних проектів. Коли усе підготуємо, дамо клич серед вчителів. Зберемо 200 мотивованих людей і зануримо їх в нову систему. І от, перші ластівки полетіли… Далі відбудеться ланцюгова реакція: ось, приїжджає вчителька, наприклад, в Боярку і починає викладати зовсім по-іншому. Дітям подобається, вчителям – також та й директори дивляться схвально. Інші вчителі теж захочуть навчитися.

- Для вчителів це буде платно?

- Ми допускаємо змішану систему. Думаємо, можна задіяти частину державних кошти, які зараз йдуть на курси підвищення кваліфікації вчителів. Також шукаємо фонди, які згодяться платити – це не такі вже й великі гроші. Зрештою, якщо вчителю потрібно буде витратити 500 гривень з власної кишені, це стане додатковою мотивацією.

- Читала, що у вас є доволі цікаві проекти щодо залучення до освітнього процесу воїнів АТО.

- Я придумав цілий проект, запозичивши ідею в Ізраїлі. Там служити в армії – велика честь. Але демобілізувавшись в 40 років військові раніше не могли знайти роботи. Там придумали перевчати цих людей – а в них є і вища освіта, і чудові людські, і організаторські якості, - на вчителів та директорів шкіл. Виявилося, що вони для цього ідеальні люди. Адекватні, не жують соплі, роблять все на результат. Діти поводять себе краще, бо пацани люблять таких і дівчата на них задивляються. Я подумав, чому б нам таке не організувати. Навіть домовився з Ізраїлем про 10 інструкторів, домовився, що це буде для нас безкоштовно. Обговорили можливість, щоб першими директорами в проекті стали військові з Ізраїлю, а потім би їх замінили українськими хлопцями. Але наші слухати не хочуть… Та нічого, впевнений, що поступово зацікавляться проектом.

ПЕРШОКУРСНИКИ НЕ ВМІЮТЬ ЕЛЕМЕНТАРНОГО

- Зазвичай радикальні трансформації коштують грошей, яких в бюджеті немає…

- В Україні в систему освіти вкладається $10 млрд. В Росії – 30, в США – $800 млрд. А якість освіти всюди погана. Всюди 80% браку. Питання: якщо країна вкладає 10 млрд доларів – державних, батьківських, а на виході має ККД 20%, це неправильно. Тому не питання, скільки воно коштує. Питання потрібно ставити інакше: чи коштує воно того.

От першокурсники приходять на першу пару, а не вміють елементарного – швидко писати конспекти. І все тому, що виші не поставили завдання перед школою. За 10 років учні не навчились виділяти головне в потоку інформації. Та й інших необхідних навичок у них немає. А в школах інформаційної ери мали б вчити шукати, аналізувати і використовувати інформацію. Я вже не кажу про інші людяні soft skills (м'які навички – ред.) – наприклад, те, як скласти бізнес-план власного життя, уроки щастя, які є у "Гранді".

- Але заради цього треба жертвувати іншими предметами…

- Нічим жертвувати не треба. Раніше таблицю множення вчили два тижні, а сьогодні діти можуть її вивчити за два дні. Наприклад, коли маленька дитина рухає карти в пасьянсі "Косинка", задіюються ті ж ділянки мозку, що і при вивченні таблиці множення.

Сьогодні в школі вчать формулу об’єму шару три уроки. Вчитель крейдою малює шар, виводить формулу, діти пишуть 20 хвилин. А можна інакше - вставляєте флешку, там є і формули, і таблиці. За половину уроку все зрозуміло. Ще пів уроки – аби запам’ятати. А два вільні уроки витратити на інше. Наприклад, на розділи математики, які не вивчаються в школі - фрактали, теорію ймовірності, теорію множин. І це набагато простіше, ніж косинуси, логарифми, тригонометрія разом взяті.

- Звучить оптимістично. Але в нинішніх школах навіть не можуть знайти гроші, аби провести Інтернет…

- Не все так страшно. Наприклад, Норвегія 40 років назад в сфері освіти була найвідсталішою в Європі, а сьогодні процвітає. Там є віддалені села, де живе 3-4 родини. Відстань між ними – 100 км. А рівень освіти такий самий як в Осло. Не треба говорити, що в українські села не можна провести Інтернет – не хочуть, не можуть, не знають як. Все що треба – дізнатися і зробити. Вай-фай – це що, такі величезні гроші?!

Взагалі ж розмови про державний бюджет більше не в моді. Гроші на освітній процес з держбюджету спускаються вниз. Якщо приймуть закон про децентралізацію, освітній процес буде регулювати громада. Вона вирішуватиме, як розподіляти кошти. Коли так зробили у Польщі, 80% зібраних коштів на місцях віддавали на освіту.

- А якщо громади так і не отримують цих повноважень?

- Тоді буде важче. Згори реформа неможлива. Міністр не може сказати: так, завтра всі перейшли на кейси. Але і в цьому випадку ситуація не безнадійна. Струмок сам знаходить воду. Те, що ми впроваджуємо, подобається людям, а значить, набуватиме поширення.