Чи накриє Україну навала демобілізованих "рембо"

Як повідомили depo.ua в міжнародному жіночому правозахисному центрі "Ла Страда", за останні два місці різко збільшилась кількість скарг на насилля, яке вчиняють по відношенню до своїх дружин демобілізовані бійці АТО. Якщо взимку і навесні таких скарг було 3-5 на місяць, то в липні і серпні їх кількість збільшилася до 20 за один місяць.

Звісно, в абсолютних показниках цифри невеликі, але ж варто пам'ятати, яка кількість жінок не наважується звертатись по допомогу в будь-які органи і організаціїї, бо, мовляв, скаржитись на воїна, який захищав державу - аморально.

В "Ла Страді" не знають точних пояснень різкої зміни статистики. Припускають, що, можливо, жінки демобілізованих стали більш поінформованими, тому і звертаються частіше за допомогою. 

З АТО психічно здоровим не виходить практично ніхто

Війна загострює всі негативні риси людини, робить їх чіткішими та яскравішими. Це вже не кажучи про шок, який переживає звичайна людина, яку навчили стріляти та перемістили в центр бойових дій. Вбивства, відірвані кінцівки, розтрощені будинки, знищені міста і села - картин для стресу вистачає навіть для підготовленої людини.

Згідно зі статистичними даними, озвученими науково-дослідним центром гуманітарних проблем Збройних сил України, якщо у світі норма вразливих до психогенних травм бійців складає 25 %, то серед учасників АТО психогенні втрати становлять майже 80 %. При цьому до 30-40 % можуть бути безповоротними психогенними втратами, тобто психологічні травми переходять у психіатричні.

Іншими словами - з АТО здоровим не виходить практично ніхто. І без необхідної фахової допомоги солдати можуть не тільки чинити насилля по відношенню до інших людей чи власної родини, а й покінчити життя самогубством або ж кинути гранату в мирних жителів, життя яких, за думкою воїна, не заслуговує тих жертв, на які йдуть українські солдати. Такий список поствоєнних розладів можна, на жаль, продовжувати дуже довго.

Брак приміщень та спеціалістів

За інформацією експертів, на реабілітацію воїна, який повертається в мирне життя, має йти 1-3 місяці за умови постійної фахової допомоги. Не секрет, що в Україні з системою соціальної адаптації воїнів, м'яко кажучи, проблеми.

"У нас немає періоду поствоєнного карантину, який є у всіх цивілізованих арміях світу. Тому у нас дуже часто у солдат під час демобілізації виникає психологічна декомпресія - вони не можуть звикнути до мирного життя і відторгують його. В першу чергу є непорозуміння в родині, тому що цінності солдата змінились. І взагалі в мирному житті для людини, що побувала на війні, все відбувається занадто повільніше, не так жорстоко, не так полярно, тому це часто призводить до роздратування і психозів", - розповіла depo.ua фахівець Асоціації кризових психологів Олена Снісаревська.

За її словами, соціальна реабілітація бійця починається ще задовго до його повернення до мирного життя. "До демобілізації необхідно їздити до солдат на передову і розповідати про те, що їх очікує коли вони повернуться додому. Хоча багато бійців, буваючи у відпустках чи звільненнях, самі розуміють, що з ними щось не те, коли знову повертаються на фронт. Часто вони говорять, що не можуть сприйняти мирне життя і воно їх дратує. Добре, якщо вони розуміють ненормальність таких почуттів, але найчастіше їм потрібно пояснювати і доводити, що така реакція є нормальною, і як правильно себе поводити, щоб поступово вписатись в мирне суспільство", - розповіла психолог.

Отже, без спеціальної допомоги практично жоден боєць не зможе повернутись до нормального життя. Заради справедливості відзначимо, що час від часу в різних обласних і районних центрах звітуються про кількість наданої допомоги солдатам та рапортують про відкриття центрів реабілітації. Але по-перше, їх дуже мало, по друге - їх стан частіше за все знаходиться на межі з руйнацією, а умови перебування пацієнтів просто таки критичні; ну і по-третє - найчастіше в них займаються фізичною реабілітацією бійців, а не психологічною.

За останніми даними Генштабу, з армії вже демобілізували майже 40 тис. бійців. Важко підрахувати, скільки потрібно спеціалістів, щоби допомогти всім воїнам. Також важко підрахувати, скільки потрібно приміщень, щоби розмістити бійців, які потребують особливої психологічної допомоги (з депресивним синдромом, параноєю, тривожними станами).

Очевидно, що для великої армії демобілізованих мають працювати тисячі фахівців і сотні спеціалізованих установ, розташованих не тільки в обласних центрах. Реалії наші значно сумніші, поділені на десять від потреб: сотні спеціалістів і десятки установ, стан яких далекий від нормального.

Замість держави допомогають побратими і рідні

Отже, спеціалізованих психологів в Україні дуже мало і держава не сильно переймається питанням їх збільшення, перекладаючи відповідальність на міжнародні організації і волонтерів. А волонтери-психологи частіше за все не готові до надання допомоги такій особливій категорії, як демобілізовані з фронту - не вистачає ані знань, ані досвіду. До того всього варто додати суто українську рису - несприйняття професії психолога.

"Похід до психолога у нас завжди дається дуже важко. Не тому, що нема до кого йти. У нас є кабінети обстеження і реабілітації в кожному районі, у нас є купа волонтерських організацій, психологічні служби. Чого-чого, а психологів у нас 50 телефонів на одного бійця. Проблема в тому, що психологи у нас не кваліфіковані - не всі вони розуміють специфіку клієнта, з яким працюють. Є бажання допомогти, але немає фаховості. А друге - небажання хлопців звертатись до психологів. Ви самі знаєте, у нас в суспільстві не прижилось поки ходіння до психологів", - розповіли depo.ua в Київський міській спілці ветеранів АТО.

В спілці вважають, що найкращі ліки для бійця - душевна розмова з бойовими товаришами. "Ми вважаємо, що найкращі ліки і найкраща підтримка - розмова з бойовими побратимами. В кожному районі є наш районний осередок, і якщо комусь треба зустрітись, щоб поговорити, то він завжди знайде з ким", - сказав член Спілки Антон Колумбет.

А ось в Асоціації кризових психологій підкреслюють, що в питанні реабілітації солдата має брати участь вся родина: протягом служби солдат не має втрачати зв'язок з рідними, а вони,  у свою чергу, мають постійно підтримувати бійця, запевняючи, що його чекають вдома.

В "Ла Страді" загострюють увагу на тому, що візити до психолога мають бути парними. "Питання реабілітації бійця - це сімейна проблема, і вирішувати її треба разом. Якщо жінка не планує розбивати сім'ю, то цю стадію адаптації необхідно пройти подружжю разом", - зауважила директор департаменту Національних гарячих ліній центру "Ла Страда Україна" Альона Кривуляк.

Так чи інакше, але без допомоги держави не обійтись. Уряду і президенту варто більше уваги приділяти цьому питанню: підготовці кризових психологів, розбудові реабілітаційних центрів, приведенню до ладу вже існуючих закладів. Інакше доведеться щомісяця розгрібати наслідки від розриву гранат в центрі столиці або боротись з українськими "рембо"-аматорами, які ховаються з автоматами карпатськими лісами.