Чому слідом за "Дождем" варто "відключити" і російських лібералів

Нацрада з питань телебачення і радіомовлення прибрала телеканал "Дождь" з переліку іноземних програм, зміст яких відповідає вимогам Європейської конвенції про транскордонне телебачення та законодавства України. Простіше кажучи, телеканал не ретранслюватимуть через те, що він не визнає територіальну цілісність нашої держави. Як, власне, і всі інші російські медіа. Проте, на відміну від відверто пропагандистських Russia today чи ОРТ, у "Дождя" в Україні була і залишається група підтримки, в основному з числа медійників. 

Позитивне ставлення до цього телеканалу родом з тих часів, коли його в Росії давили. Але відтоді риторика телеканалу змінилася, його лише почасти можна назвати опозиційним. Точніше, таким він залишається лише для російської ліберальної інтелігенції, яка втрачає свій ліберальний лоск, щойно заходить мова про Україну. То ж, попри фейсбучний плач через заборону "Дождя", маємо визнати: рішення Нацради – правильне. Але цього замало.

Сьогодні редакція інтернет-газети "Страна", очолюваної Ігорем Гужвою, підняла галас, що їх начебто збираються прикрити. Традиційно заговорили про "утиски" свободи слова через критичні публікації про владу. І знову частина фейсбучної публіки виступила на захист цього видання: мовляв, в країні має бути багато думок. Подібне ми вже чули. І коли були проблеми у "Вєстєй", точніше, у того ж Гужви, і під час перипетій з "Інтером", і навколо каналу Савіка Шустера. Претензії до цих медіа у більшості випадків не ідеологічні, а сумніви щодо джерел фінансування. Але фіговий листочок, яким вони прикриваються, один на всіх – свобода слова, яка розуміється ними та їхньою групою підтримки досить специфічно. 

Але, власне, мова не про це. Насправді, проблема не у відключенні "Дождя" чи закритті "Страни". У нас склалася ситуація, коли багато видань банально копіпастять новини з російським душком або радісно розганяють будь-яку зраду. Це ж легше, аніж перевірити достовірність інформації чи просто звірити подачу заяв тих же західних політиків у нас з тим, що вони дійсно говорили. Ці "труднощі перекладу" потім породжують хвилю коментарів, "експертних оцінок" або просто емоційних дописів у соцмережах на кшталт "Європа від нас відмовилася". 

Інша проблема, яка не вирішується заборонами, яка в мізках, - ретрансляція повідомлень про життя чи творчість російських зірок або наших, які гастролюють на Росії. Цим грішать усілякі світські хроніки. Існує читацький попит на Валерію чи на Ані Лорак? Ні, але новинами про подібних осіб переповнений наш інформаційний простір. Знову ж, тому що простіше бездумно заповнювати новинні стрічки перепостами з російських джерел. 

Те ж стосується і схильності українських ЗМІ заглядати в рота російським експертам. Згадаймо, як не так давно роль такої собі Касандри виконував Андрій Ілларіонов. А ще були адвокати Надії Савченко, різноманітні московські ліберали, яких ми чомусь вважаємо справжніми опозиціонерами і надаємо їм медіа-майданчики в Україні. Навальний, Ходорковський, опозиційно налаштовані політики, що в якості "міських божевільних" брали участь в останніх виборах до Держдуми. Скільки серед них справжніх друзів України? Задайте їм питання не про Путіна, його вони не люблять за визначенням, а чий Крим, і чи воює Росія з Україною на Донбасі. Цим, власне, можна й обмежитися…