Начштабу батальйону Волинь УДА Анастасія Пономаренко: У бажанні захистити країну немає місця статі

Українська добровольча армія (УДА)  - добровольче військове формування під командуванням Дмитра Яроша. 3-й Окремий батальйон "Волинь" УДА є виключно добровольчий підрозділ, що існує на кошти волонтерів та меценатів. Діє спільно з Силами оборони на Донецькому та Запорізькому напрямках. 

В лютому 2022 року на її жіночі плечі лягла організація роботи волонтерів і координація бійців, які виїжджали на фронт добровольцями. Після повномасштабного вторгнення росії в Україну Анастасія оселилась (тобто, перший час війни жила в прямому сенсі слова) в Дніпропетровській облраді, і знаходилась там допоки з передової не прийшла сумна звістка про втрату близької людини. 

Про страх перед полоном, ейджизм і гендерну рівність в українському війську, ставлення до чоловіків-ухилянтів та втрату найближчих друзів на війні Анастасія Пономаренко розповіла в інтерв’ю. 

Анастасіє, як давно ти в Українській добровольчій армії? 

З кінця квітня 2014 року я почала волонтерити. Тоді я жила на Харківщині. Ми вперше виїздили на Слов’янськ, який на той час уже був під ударами, групою волонтерів-однодумців. На облраді Харківщини вже вивішували російські триколори. Коли ми поверталися з-під Слов’янська, не знали, куди саме вертаємося. Добре, що тоді був потужний спротив громадян і правоохоронних органів, то, слава Богу, ми повернулися на українську землю. 

Я допомагала своїм друзям, які в 2015 року перейшли в Українську добровольчу армію, але підтримувала і тих, хто залишився в Правому секторі.    

В тому числі тепер вже рідному 3-ому батальйону?

Тоді це ще був легкопіхотний загін (ОЛПЗ) "Волинь", створений влітку 2016 року. Командиром був друг Тихий, Володимир Андрушечко, заступником командира з планування та проведення бойових дій – друг Дізель, Сергій Ковальчук (нині командир 3-го Окремого батальйону "Волинь" УДА, – ред.).   

Тоді вони стояли під Широкіним, і я пару разів приїжджала до них із допомогою. Згодом, восени того самого року, вони переїхали під Мар’їнку і вже тримали рубежі там. 

Де вас заскочило 24 лютого?

Вдома. Я завжди прокидалася за своїм особистим графіком о четвертій ранку, так було і 24 лютого. Прийняла душ, взяла горнятко кави, вийшла з сигаретою на балкон і… побачила, як летять ракети, як вони влучають. Дуже багато летіло на Дніпро. Я саме поїхала в Дніпро.

Ви кудись виїжджали з родиною?

Ми готувалися до цього дня. Напередодні я закупила необхідні медикаменти та все необхідне моїм улюбленим котам. Речі і документи були зібрані. За півтори години приїхала машина і мою родину вивезли в безпечне місце.

А куди поїхали ви?

Я поїхала організовувати Павлоградський осередок волонтерів та бійців. Нашим штабом тоді став офіс громадської організації "Патріот". Ми організовували осередок однодумців – колишніх бійців. Хтось мав піти у військкомат добровільно, хтось – поїхати на Дніпро, як я. 

Тобто організація "бату" лягла на ваші тендітні жіночі плечі?

Не скажу, що так – це все-таки командна робота. На той момент я закуповувала аптечки, видавала турнікети, в кого не було, у декого не було ще й "плит". Тоді дуже багато чоловіків пішли добровольцями на фронт, і, як на мене, це було унікально і для України, і навіть для світу.

Це був пік, коли українці зголошувалися у добровольці? 

В 2014 році був сплеск добровольчого руху, але тоді і бойові дії були менш інтенсивні, в порівнянні з повномасштабним вторгенням. Я розуміла, що буде велика війна з колосальною руйнівною силою, але не таких масштабів. Думала, росіяни зроблять собі сухопутний коридор до Криму, то що пройдуться Донецькою, Луганською, Запорізькою областями, а далі до півострова через Херсон. Не очікувала, що буде такий потужний удар по інфраструктурі, по військових, що вони підуть на Київщину, Харківщину, звідки я родом – для мене це був найбільший жах, бо вони ді що йшли до тих районів, де мешкала я і моя родина. Для мене це, напевно, був найболючіший момент. 

Я боялася за своїх хрещених, дзвонила, щоб були готові виїхати хоча б до Харкова, адже жити в метро – це невеликі труднощі у порівнянні з окупацією. Я розуміла, що росіяни гірші за звірів, хоча тоді ми ще не знали масштабів їхнього терору. Якби вони дізналися, чия це родина і чим займаюся я, були б катування.

Ви боялися за рідних більше, ніж самої повномасштабної війни?

Завжди страх за рідних буде найбільшим. Коли щось прилітає, десь там гепає, відбувається викид адреналіну, і ти не встигаєш злякатися. І міни прилітали поруч, і ближні контактні бої були, та, слава Богу, нічим поганим це не закінчувалося. 

Іншим великим страхом був полон, адже до того вже були події Іловайська, і деякі мої друзі повернулися з полону й розповідали про звірства, які там творять із людьми. 

Коли я волонтерила, якось просто повернули не туди в дорозі, а їхали ми тоді Донеччиною, і ще не було зрозуміло, де чий пост. І от ми їдемо на старенькій білій "ГАЗелі" – така собі яскрава мішень із пофарбованими звичайним балончиком у синьо-жовтий колір задніми дверима – і бачимо попереду триколор на блокпості. Ми майже вперлися у цей блокпост.

Розверталися ми тоді на всіх парах, адреналін у вухах гепав, серцебиття повністю заглушило всі зовнішні звуки. Летіла і думала: якщо застрелять, то нічого такого не станеться, але коли розуміла, що можуть наздогнати й забрати в полон, це було страшно. Після того я почала вивчати карти, запам’ятовувати повороти, найдрібніші деталі на дорозі. 

Чимало моїх друзів пройшли через полон. Вони не розказували багато деталей, але того відсотку, який я знаю, вистачало, щоб зрозуміти, що там просто пекло, яке руйнує тебе повністю. А найбільше не хочеться бути поламаним, із невиліковними ранами…

Давайте повернемося до того часу, як ти жила в обласній раді?

Я їхала у Дніпро на кілька днів, допомогти з мобілізаційною роботою. Наш заїзд у місто був феєричним: траси тоді вже були переповнені машинами, над головою літала ворожа авіація, прогнозів не було жодних, ніхто не знав, коли по тобі щось прилетить.

Ми їхали колоною з чотирьох-п’ятьох автомобілів, із собою зброя, звісно ж, задокументована, почіпляли синьо-жовті й червоно-чорні прапори і поперли. Аж ось позаду нас з'явилася поліцейська машина і блимнула. Мені подзвонили хлопці, спитати, зупиняємося чи їдемо далі. Кажу – їдемо. Коли ми під’їжджали до Дніпра, до Підгородного, нам повністю перегородили дорогу – по рації передали, що їде колона неадекватів, мабуть прийняли нас за диверсантів. Нас зупинили і наставили автомат. Бачу, запобіжник вже знатий, а у самого руки трусяться.

Тобто вони вже були готові стріляти?

Так. Нас усіх витягнули і поставили обличчям до машини. Руки й ноги покрутили. Це, правда, було наче в кіно. І добре, що це кіно не вийшло з-під контролю – нас тоді все таки відпустили. Тож в облраду ми заїхали уже зі шлейфом "великих історій".

Було постійне напруження через те, що може прилетіти в облраду.  Хол був повністю забитий добровольцями, волонтерами, небайдужими людьми, які несли їжу, речі. Спочатку спали на підлозі, стелили все, що було під рукою, наприклад, лягали на ущільнювачі, що кладеться під паркет.  

Я не пам'ятала, який був день, а ночі були холодними і довгими. Оскільки речей з собою у мене було всього на кілька дні, то згодом хлопці вже давали мені свої футболки. У мілітарі-магазині, який відчинили тоді усього на два дні, були черги – з полиць було зметено усе. Добре, що у мене розмір серед чоловіків неходовий. Пригадую, тоді купила собі дві пари штанів та теплі кофти. І ніколи не думала, що спідню білизну буду купувати в супермаркеті, це був розрив моїх шаблонів - продукти так, але аж ніяк не білизну.  

Волосся мила у вбиральні облради, а в душ перший раз пішла лише через два тижні – в облраді була душова кімната. Першу годину я просто простояла під протічною водою – чекала, коли змию з себе 24 лютого. Треба було хоч трішки поспати для того, щоб розуміти, що відбувається…. 

Так от, під вечір (24 лютого - ред.) у нас вже була колосальна кількість людей, готова зі своєю зброю в руках їхати й захищати свою землю. Саме тоді друг Дізель створював 3-ій батальйон УДА. Бійці ОЛПЗ "Волинь", на базі якого формувався новостворений підрозділ, прибули з-під Марїнки до Дніпра для формування офіцерського складу новоствореного батальйону. Почали створюватися, розвідка, штурмові роти і роти вогневої підтримки. 

За якими критеріями відбирали людей? 

Найважливішим критерієм був бойовий досвід і вміння поводитися зі зброєю. Це давало перевагу, щоб командир взяв людину в свою роту для виконання певних завдань. 

Підготовка хлопців як проходила?

Навчання для новачків проводили бійці з бойовим досвідом. Тренування проходили тут же, в приміщенні облради - на сходах, в коридорі, в кабінетах. Треба зазначити, що незважаючи на умови та інтенсивність підготовки, бійці нашого батальйону були дуже добре вишколені, а найголовніше  - мотивовані. Важливо було пройти навчання з такмеду. Тоді було багато поранених серед цивільних, і їм також треба було надавати допомогу.

31-річна дівчина є начальником штабу батальйону – це рідкість для української армії. Стать впливає на те, як вас сприймають бійці?

Звідки навички бути начштабу? 

Тут згодились організаційні навички, досвід у документообігу та волонтерства, все це в купі дало розуміння, як зробити роботу результативною.  

Українські жінки не поступаються сміливістю, витривалістю і відповідальністю чоловікам. Ця війна доводить, що в бажанні захистити країну, відновити суверенітет і кордони нашої держави немає місце статі.

Для мене неважко вивантажити машину чи працювати на складі, тобто брудної роботи я ніколи не цуралася. Це робить мене командним гравцем у батальйоні, хоча я жінка і начальник штабу. А паперову роботу ніхто не відміняє навіть в часи війни.

А вік? 

І заважає, і допомагає водночас. У певних моментах роботи тобі не вистачає досвіду, ти можеш бачити ситуацію тільки під певним кутом. Але я завжди вдячна людям, що поруч у роботі, бо в кожного з них свій досвід за плечами, а це допомагає розширити власне бачення, навчитися чомусь новому, більш виважено ухвалювати рішення.

Війна – справа молодих?

Сьогоднішня війна – це справа кожного, незалежно від віку і статі. Вся країна причетна до неї – дитина, яка пише листа захиснику, і старенька бабуся, яка плете шкарпетки зі старого светра. Ворог сильний, тому тільки разом, усією країною, ми зможемо крок за кроком наближатися до перемоги і зрештою знищити противника. Так чи інакше в цій війні будуть задіяні всі. Хочемо, ми цього чи ні, але кожен візьме в руки зброю і хоча б раз, але стрельне.

Як дівчина, яка вже десятий рік поспіль має справу з війною, як ставитесь до ухилянтів?

Я їх не ненавиджу і не зневажаю. Бачила чимало відео, як військкомати запихають таких до машини, везуть кудись, щось роблять. Я б такому спину не підставила ніколи. Можливо, він згодом переборить свій страх, але не впевнена. Не хотіла би стояти пліч-о-пліч із ним в одному окопі. Хай краще відмовляється спочатку, ніж у контактному бою. Там ти не маєш права на помилку, від тебе залежить не тільки твоє власне життя, але й побратима. 
Завжди кажу хлопцям: зрозумійте, це ваше життя, і ви маєте право ним розпоряджатися, але також ви повинні подумати про своїх побратимів, які поруч із вами. 
До нас приходять старші чоловіки – мовляв, чому мають гинути 20-річні, кя життя вже прожив. Такі можуть бути корисними на чергуванні, наприклад, де потрібно просто спостерігати, а не брати участь у штурмі. 
Здоров’я можна і в 20 років не мати. Молодь зараз така "здошла" (фізично непідготовлена - ред.). Навіть інструктори, які тренують мобілізованих, звертають на це увагу. Діджиталізація і спрощена система навчання нас довели. В школі необов’язково здавати нормативи, але хоча б елементарна руханка повинна бути. 

Вас, тоді ще 20-річну, війна вибирала чи ви її?

Коли сталася анексія Криму, з’явився страх, що в тебе в квартирі вже буде хтось інший, і ти не матимеш права вибору, права голосу. 
Я не вибирала їх. Я не просила їх приходити на мою землю. Я не просила їх звільняти мене. Я була російськомовною, а на українську почала переходити в 2015-му. Шлях до гарної української мови дуже важкий, треба її вивчати. Я зрозуміла, що повністю перейшла на українську мову, коли почала говорити нею уві сні. 

На жаль, війна не тільки обирає, але й забирає найкращих. Перші наші похорони були в березні – тоді вбили мого друга Шкіпера. Я поїхала додому, не хотіла нікого бачити. Тоді я вперше не відчувала себе вдома, навіть лежачи у своєму ліжку. І зараз не відчуваю. 

Це була перша велика втрата? 

Ми зі Шкіпером  були близькими друзями. Шкіпер був досвідченим розвідником ще від початку 2014 року. Він був у 8-ому полку. Уже покійний командир роти друг Трич обрав його командиром групи. 

Шкіпера не стало 18-го березня. Коли за кілька днів друг Яструб запросив документи Шкіпера, я все зрозуміла. Як можна було оговтатися після такого? А ще ж треба було сповістити рідних. Ніколи не звикну сповіщати когось про загибель близької людини… В одному з дописів Трич написав Шкіперу: "Ми скоро побачимось", чи якось так. І от коли на похороні Шкіпера опускалася домовина в могилу, пролунав дзвінок – повідомили, Трич двухсотий… Це був, напевно, переворот свідомості.

(Було дуже символічно, коли Анастасія зі сльозами на очах згадувала своїх загиблих друзів на тренувальному полігоні, де ми записували розмову, до нас нізвідки підійшли собаки, одна за одною обнюхали нас, а потім так само в нікуди побігли, – ред.). 

Ці втрати підкосили вас? 

Це як дуже глибокий поріз або рана, яку ти поспіхом заклеїв пластирем. Це наче головний біль, який ти намагаєшся перебити ударом по нозі – нога болить, головний біль мине. Плюс-мінус так і було – повністю віддавалася роботі, аби не дати тому болю тебе накрити. Ти його не переживаєш, не проживаєш. Просто в певний момент згадуєш, що тобі болить.

Розумієте, що з часом ці непрожиті емоції можуть вилізти боком? 

Сподіваюся, це буде вже після перемоги. Зараз ніхто не має права виходити зі строю, я в тому числі. Коли хтось панікує, я кажу зайнятися роботою.

Ризик втрат завжди залишається високим? 

3-ій Окремий батальйон "Волинь" УДА – виключно добровольче формування. За людей відповідає командир батальйону, його заступники, командири рот та груп. Є повний контроль над тією чи іншою операцією. Якщо є якийсь дисбаланс, ми маємо втрати. А ми не можемо цього допустити, бо ще раз повторюся, ми відповідальні за кожного бійця в нашому підрозділі. Тому задачі плануються з мінімальним ризиком втратити когось.

Чи підтримуєте зв’язок із тими бійцями, які змушені були залишити фронт?

Лікуванням поранених і підтримкою родин загиблих займається Яна Зінкевич, командир медичного батальйону "Госпітальєри". Ми завжди намагаємося бути на зв’язку, щоб не втратити людей, і нікого не забуваємо. Це одна з відмінностей Української добровольчої армії – ставлення до людини, індивідуальний підхід до кожного бійця.

Війна триває майже півтора року. І досі є приплив добровольців? 

Так, є. Перемога у війні – це кропітка робота. Вона не станеться за два-три тижні. Ворог увесь час обстрілами по всій країні нагадує, що війна не десь там, вона тут, поруч, в Україні. Це дуже важливо пам’ятати.