За що українці мають подякувати Горбачову, хоч він сам того і не бажає

Вся друга половина  2016 року – час для спогадів. Ювілей же, 25 років – чверть століття, як пафосно звучить! – подіям, які врешті добили немічний СРСР і відродили Україну. Сьогодні, 8 грудня – день, коли розпад Союзу і завершення політичної кар'єри Михайла Горбачова стали неминучими. День, коли в резиденції Віскулі, що в оспіваній піснями Біловезькій пущі, два президенти і один голова парламенту підписали смертний вирок радянській імперії.

Звісно, в переддень такої дати ЗМІ не могли оминути увагою персону того, хто в результаті Біловезької угоди програв усе – Горбачова. (До речі, уявіть собі – якби не розпад совка, то Михайло Сергійович цілком міг до сьогоднішнього дня керувати і партією, і країною.) А він в інтерв'ю звинуватив у зникненні з політичної мапи світу тодішнє українське і російське керівництво.

І таку позицію головного радянського пенсіонера можна зрозуміти. По-перше, в нинішній Росії "український слід" – це найкраща "вивіска, що продає". ("Американський" тимчасово відклали, доки Трамп не продемонструє зуби.) По-друге, в путінській Росії період правління Бориса Єльцина не люблять. І за розвал совка, і за катастрофічну економічну ситуацію, і за "падіння на коліна" в геополітичному сенсі. Недаремно ж Путін, розпочавши своє царювання із демонтажу одного із головних символів єльцинської Росії, державного гімну, фактично повернув Росію навіть не у доєльцинські, а догорбачовські часи.

Ну, і формально перший і останній президент СРСР таки правий. Саме Україна і Росія добили Союз – спочатку українським референдумом 1 грудня (до нього ще залишалися шанси на оновлену імперію, ССГ чи як там планувалося назвати цього урізаного монстра), а потім Біловезькою угодою. Сам Кравчук в інтерв'ю розповідав про те, що він, навіть якби й хотів зберегти Союз, то після всенародного волевиявлення майже не мав можливостей це зробити. (І бажання, звісно, теж, але про це Леонід Макарович скромно мовчить.) Тож події 8 грудня, нібито й несподівані, насправді були цілком логічними. Але це – не вся правда.

Назвати Єльцина і Кравчука винними у загибелі СРСР – це все одно, що звинуватити у смерті людини команду трунарів-могильників. Так, склепали домовину. Яму на цвинтарі вирили. Ще можна з таким же успіхом записати в цю ж когорту патологоанатома. Звісно, аналогія дещо притягнута за вуха – все-таки і Борис Миколайович, і Леонід Макарович дещо зробили для того, аби Союз розвалися. Перший виступив проти ГКЧП в центрі, другий не дав заколотникам перетворити столицю другої за значенням республіки на свій форпост. Але головний винуватець в цій історії, як не крути, інший. Так хто ж він?

А звуть його – Михайло Сергійович Горбачов. Той самий генеральний секретар ЦК КПРС, який на XXVII з'їзді КПРС в лютому 1986 року (цікаво, хоч хтось згадав про цей 30-річний ювілей) заговорив про "гласность". А за півроку до того в Ленінграді оголосив про те, що "всем нам надо перестраиваться". І саме ці два слова, які увійшли у всі словники світу без перекладу, стали тими рушійними силами, які зрештою призвели до ГКЧП і Віскулів.

Причому не варто думати, що і перебудова, і гласність були вимушеними, що першопричиною є падіння цін на нафту і т. ін. По-перше, є приклад Північної Кореї, яка в своєму звичному стані живе гірше, ніж СРСР середини і навіть кінця 80-х – а нічого, ніяких перебудов. Живе і житиме в форматі концтабору ще не один рік. По-друге, нинішня, пізньопутінська Росія теж показує інший шлях – світова кон'юнктура змінилася, ціни впали, санкції, а Кремль навіть не збирається "перебудовуватися", заганяючи себе і країну в глухий кут, де на неї чекають і голодні бунти, і повстання, і новий виток сепаратизму.

Горбачов же у свій час вирішив так, як вирішив. Що країна прогнила, що так далі не можна, що її треба міняти. І саме це рішення – піти одним шляхом, а не іншим, саме ця розвилка і стала ключовою в існуванні СРСР. Бо все те, що було далі – це лише наслідок. Логічний і прогнозований наслідок. Гласність – не могла не викликати хвилі підняття заборонених раніше тем. Заборонені раніше теми – ГУЛАГ, червоний терор, голодомори – неодмінно підірвали б, і підривали тотальне панування КПРС. А далі уже зовсім просто – наступний крок це крок в незалежність.

Згадайте ранню історію НРУ. Він же першопочатково називався "Народний Рух України за перебудову" – про більше ніхто тоді, в часи пізнього Щербицького, і не мріяв. А далі пішло-поїхало – і врешті-решт доїхало до 24 серпня, 1 і 8 грудня 1991 року.

Звісно, Горбачову визнати це зараз, в часи фактичної реставрації Союзу (а СРСР після того, як Сталін став повноправним диктатором, був фактично тим самим "русскім міром", про який зараз так багато говориться), неможливо. А, може, і просто не хочеться. Хоча ще 2011-го в фільмі Леоніда Парфьонова "Он пришел дать нам волю" він щиросердно визнавав: "Як політик – я програв, а як політика – перебудова виграла".

І разом із нею виграли ми, українці. Саме тому, згадуючи найпотужнішу проукраїнську громадсько-політичну силу республіки тих часів (Народний Рух), автора Акту проголошення незалежності України (Левка Лук'яненка), вже згаданого вище голову тодішньої Верховної Ради і першого президента країни – ми не можемо не згадати і того, хто 30 років тому, сам того не усвідомлюючи, вибрав для імперії шлях, який врешті привів Україну до незалежності.

А як сам Горбачов ставиться нині до тієї історії – уже не має ніякого значення. З 8 грудня 1991 року він – лише частина історії. Історії, яка пішла так, а не інакше – і завдяки якій вже 25 років на мапі світу знову майорить український прапор.