Одеські сквоти

24 червня 2016 року у двір аварійного будинку, розташованого у самому центрі Одеси по вулиці Успенській, 4, зайшла група переселенців, зробивши там табір просто неба. За їхніми словами, це була акція захисту будівлі, яка перебуває в комунальній власності міста, від можливого незаконного продажу.

Перші п'ять днів вони жили у дворі, спали на землі на підстилках. В самі приміщення не стали відразу заходити, щоб не нарватися на звинувачення у захопленні будівлі, адже формально переселенці прийшли її охороняти.

Коли перша реакція на вчинок вимушених внутрішньо переміщених осіб пішла на спад, вони зайшли всередину скандального будинку, заснувавши перший в Одесі сквот.

Рівно рік по тому у внутрішньому дворику будівлі на Успенській — радісний ажіотаж із самого ранку. Поки дітлахи бігають і репетирують свої невеличкі виступи, дорослі у клопоті — будують сцену, розтягуючи шматки тканини між дерев, лаштують музику, готують наїдки для фуршету.

Близько полудня з виконання державного гімну починається урочистий концерт. Він суто сімейний: дитячі виступи і театральні сценки чергуються з музичними номерами, головні глядачі — самі переселенці, а також нечисленні гості, запрошені на радісну подію.

Святкування завершуються глибоко вночі уже зовсім неофіційно, а ми скористаємося нагодою і спробуємо розібратися, що відбулося з переселенцями за цей рік і наскільки змінилося їхнє життя після захоплення будівлі.

8 квітня цього року біля будівлі за адресою Успенська, 4 за словами ігуменії Одеського Свято-Михайлівського монастиря УПЦ МП Серафіми, був нібито здійснений напад на двох неповнолітніх дівчат, який за твердженням священиці, здійснили місцеві чоловіки-переселенці. Наступного дня одна з дівчат наче як пішла в поліцію писати заяву про напад, однак її не було прийнято — за версією "постраждалих", через недбалість поліції. При цьому в самій поліції на це звинувачення ніяк не відреагували, не підтвердивши навіть реальності факту подачі заяви. Історія "нападу" відома винятково зі слів ігуменії: ані "жертв", ані свідків ніхто не бачив в очі, а представлені "фотороботи" імовірних нападників не показували хоча б мінімальну схожість із жодним із чоловіків, які живуть у сквоті.

Самі переселенці вважають історію з "нападом" спланованою інформаційною атакою з метою виселити їх із території будівлі, а очільницю Свято-Михайлівського монастиря — прямо зацікавленою у відселенні, оскільки монастир розташований зовсім поруч зі сквотом і нібито має свої інтереси щодо будинку.

За рік проживання колишні мешканці Донбасу замінили значну частину електрики в будинку, вивезли кілька машин будівельного сміття з території і невдовзі планують робити дитячу кімнату у великому холі на першому поверсі — у ній планується влаштувати центр розвитку дітей, який організовується переселенцями і буде доступний для всіх охочих. Під цю мету вже сформований кошторис і почався збір коштів.

Практично всі мешканці "Успенки" — переселенці з двома і більше дітьми. Саме їм зазвичай найважче знайти підходяще для проживання житло.

Наталія Павленко приїхала до Одеси з Єнакієвого Донецької області. Спершу оселилися в Харкові – на території інтернату для розумово відсталих дітей, прожили там два з половиною місяці, але там приміщення були непристосовані до життя взимку. У кінці серпня переїхали до Бердянська. У жовтні 2014 року спробували повернутися додому.

"Приїхали в Єнакієве ввечері, а вранці прокинулися від дуже сильного грохоту. Надзвичайно злякалися і не розуміли, що робити. А це танки проїжджали поруч, весь дім трусився. Дуже багато моторошного ми за кілька днів удома побачили, і я остаточно вирішила, що можливості жити вдома немає", — згадує Наталія.

Вдруге з Єнакієвого виїжджали уже в Одесу. З трьома дітьми на руках, найстаршому — 5 років, пішли шукати житло. Багатодітним переселенцям виявилося складно знайти в місті підходящу квартиру — їм просто відмовлялися здавати нерухомість.

Займати покинутий будинок на Успенській, 4, прийшла разом з усіма 24 червня. На руках мала півторамісячну Ельвіру, за що потім отримала прізвисько "Мадонна Успенки".

"Коли робиш такі кроки, навіть вимушено, це трохи страшно. Найбільше боїшся того, що може трапитися щось із дітьми. Ми ж розуміємо, що Одеса раніше була доволі бандитським містом", — розповідає Наталія обставини захоплення будинка.

Після кількох років життя у місті у її дітей вже все пов'язано з Одесою, тут не тільки школа, але і друзі.

"Якби була можливість повернутися на Донбас, ми би повернулися — на щастя, наш дім не розбитий. Але після того, що там відбулося, не знаю, чи хочу я туди знову. Україна залишилася тут. За ці три роки війни діти дуже стомилися від змін у побуті, вони не могли толком адаптуватися через постійні переїзди з квартири на квартиру", — зізнається Наталія.

Юрій Скогорев родом з Донецька, Анна — із Одеської області. З Донецька поїхали після першого ж бомдарбування, коли за ніч було зруйновано 24 будинки. Мати Юрія і привела молоду сім'ю на Успенську, коли дім, який вони знімали в передмісті Одеси, виставили на продаж. Це заселення стало вже шостим переїздом молодої сім'ї від часу, коли вони покинули Донбас.

У переселенців двоє дітей — п'ятирічна Даша і Ангеліна, яка народилася 28 грудня 2016 року. Вона — перша і поки що єдина народжена у сквоті. Батьки кажуть, дитина пішла характером у маму Юрія, яка також живе на Успенській — дуже активна і наполеглива. Даша трохи ревнує, але і дуже любить бавитися з немовлям.

Квартира Юри і Ані у сквоті облаштована вигадливіше, ніж більшість інших помешкань, але так само економно. Різнокольорові яскраві шпалери, якими обклеєні стіни — залишки, які скуповувалися за копійки у типографії.

Під вікнами їх квартири — городик у кілька квадратних метрів. На ньому — квіти, малина, кінза і ще трохи городини. Землю для города брали з сусіднього двору.

Юра дуже чекає, коли нарешті остаточно вирішиться питання з постачанням електрики у сквот. Має свою ідею для малого бізнесу — зайнятися копчення риби. Це його улюблена справа. Взявся би за неї давно, якби не небезпека вимикання електрики. Бо тоді вся продукція, яку треба зберігати у холодильнику, швидко зіпсується.

Спеціальну морозилку для зберігання продукції він уже має — придбав її на грант для переселенців, які відкривають власну справу.

Ольга Яндюк із чоловіком і трьома дітьми прийшла на Успенку на початку вересня 2016 року.

Останні роки перед початком війни родина жила в Донецьку, хоча самі з Луганської області. Коли стало надто гаряче на Донбасі, виїхали до Одеси. Діти навіть не дочекалися завершення навчального року в школі.

"Коли ми виїхали з Донбасу, пам'ятаю, Павло (середній з трьох дітей, — Ред.) заявив: у мене тепер все буде жовто-блакитне, з гербом і в українському стилі. Молодша Ліза теж у перші дні після приїзду в Одесу завжди кричала радісно, коли бачила десь український прапор. Старший Яків аж не витримав і попросив: мама, купи їй прапор, хай не кричить, ходячи по місту", — сміється Ольга, згадуючи перші дні в чужому для них місті.

У Ольги з певних причин не повинно було бути дітей, однак зараз їх троє. Народження кожної дитини вона сприймала як диво, створене Богом. Ольга — християнка, проте відвідує одну з малих церков, не віддаючи переваги жодному "патріархату". Говорить, що конфесії — це вигадка людини, тому що Бог один для всіх.

З рідними, які залишилися на Донбасі, спілкується, але часом буває надто важко порозумітися.

"Мати живе на кордоні з Росією у Краснодоні (після декомунізації перейменоване на Сорокине, однак перейменування не визнано владою ЛНР, — Ред.) на центральній вулиці. Повз їхні вікна гнали всю техніку і військових — спершу вночі і з вимкненими фарами, а потім уже відкрито серед білого дня. Мати дзвонила мені і злякано доповідала:
— Ідуть!
— З Росії?
— Ні!
— Мама, а хто тоді їде?
— Це американці
— З російського кордону?
— Ну да, не може такого бути.
— Так а хто тоді?
— Ну не знаю, нападають на нас, хочуть нас вбити", — переказує Ольга одну з безлічі схожих розмов із матір'ю.

Попри майже рік проживання в будинку на Успенській, у квартирі Ольги досі більш ніж спартанські умови. Мешканці квартири сплять на піддонах, згори яких покладені матраси і простирадла, а всі меблі старі, ще радянської доби, придбані за копійки через інтернет. Зиму пережили на єдиному обігрівачі. Всі жили в одній кімнаті, решта приміщень перетворилися суто на господарські.

У Миколи й Інни Курдюкових дві дорослих доньки — Наталія та Юлія, проте окрім них у двокімнатній квартирі живуть ще з десяток різноманітних тварин — кіт, шиншили, папуга, миша тощо.

Та в рідному Донецьку в них тварин було ще більше — 24. Вони жили біля аеропорта, отримали там квартиру 2008 року. Щойно зробили ремонт — почалася війна.

Микола Курдюков — росіянин за національністю, працював на шахті імені Засядька, сумновідомій завдяки періодичним повідомленням у ЗМІ про загибель шахтарів у забоях підприємства. Микола також мав усі шанси бути зараз серед загиблих — він виявився єдиним, хто вижив після вибуху газу в забої 20 вересня 2006 року.

Він вижив після вибуху, але якби не дружина, зараз був би похованим у зруйнованому забої. Рятувальники не знайшли тіло відразу, і тому вважали Миколу автоматично загиблим. Їм не повірила Інна і загородила своїм тілом дорогу установці, яка мала залити весь виробіток рідким азотом, витіснивши звідти кисень і виключивши таким чином подальше загоряння.

Микола пролежав під завалами п'ять годин. Коли його витягнули, пульс уже майже не відчувався. Отямився він уже в барокамері, процес реабілітації потім забрав чотири місяці.

Своїми доньками Микола й Інна відверто пишаються. Старша Наталія закінчила залізничну академію, однак влаштуватися за спеціальністю не змогла і пішла працювати в податкову. Після захоплення Донецька до останнього працювала в держустанові, передаючи в Київ усю податкову інформацію. В Одесі зараз організовує культурно-розважальні заходи для дітей.

Молодша Юлія — взагалі вундеркінд, входить у банк обдарованих дітей України. Навчається в музичній школі за класом саксофона, переможець і призер численних конкурсів, брала участь у молодій "Новій хвилі" у Криму 2013 року. Зараз готується вступати в місцеве музучилище. Керівництво закладу каже, що візьме таку талановиту дівчину з руками і ногами, проте інші люди дають зрозуміти, що переселенцям в Одесі не раді і без хабарів при вступі не обійтися.

На Донбас Микола з Інною єдиний раз повернулися через півтора роки після від'їзду. Побачилися з сусідами, засклили вікна, щоб показати — квартира ще житлова, бо інакше її могли "віджати". Не зізнавалися, що весь цей час були в Україні — небезпідставно боялися потрапити за це "на підвал".

На "Успенці" переселенці живуть дружно, всі важливі рішення ухвалюються на нарадах більшістю голосів, а про будь-яку проблему можна повідомити у внутрішній чат у Viber і швидко отримати допомогу. Проте трапляються між людьми й непорозуміння.

Раїса з донькою Ольгою та онуками Максимом і Мурманом оселилися у сквоті останніми — навесні 2017 року. Вони вихідці з Іловайська. Раїса розповідає: "Ми таке пережили в тому Іловайську! З трьох сторін стріляли, один раз від вибуху дім аж піднявся на півметри, ми просвіт бачили, а потім на місце став".

На момент заселення вільними у будинку лишалися тільки приміщення, які перебувають у найгіршому стані. Родина Раїси отримала кімнату на другому поверсі, де не проведена ані вода, ані каналізація. Вони є на поверсі, але з маленьким Мурманом на руках по воду через завали в коридорах не набігаєшся.

Раїса та Ольга відмовляються святкувати разом з усіма рік заселення на Успенку, вважаючи, що їх обділили житлом, забравши собі кращі квартири. Крім того, скаржаться, що забагато доводиться складатися на господарські потреби.

Керівник групи переселенців Софія Маркіна говорить, що родині Раїси в будь-який день готові організувати проведення комунікацій до кімнати, для цього тільки необхідно, щоб жінки придбали все необхідне і домовилися з місцевими переселенцями, які виконуватимуть роботи.

Раїса натомість вважає, що їхніми інтересами у сквоті нехтують. Ось так, навіть серед людей, які пережили схожі життєві драми, бувають непорозуміння.

Переселенці, які живуть на Успенській, 4, дуже хочуть, аби місцева влада надала їм статус користувачів житла у будинку, легалізувавши таким чином перебування їх у будівлі. Проте у представників влади, схоже, зовсім інші плани.

Голова Одеської облради Анатолій Урбанський запропонував переселенцям два варіанти альтернативного проживання — у будівлі колишнього інтернату в селі Борщі на кордоні з Румунією, і на території колишньої психлікарні у селищі Олександрівка. Пізніше він навіть заявив, що мешканці сквоту погодилися переїхати до Борщів, що зовсім не відповідає дійсності. Обидва запропоновані варіанти переселенці розглянули і вважають їх непридатними для проживання через зовсім аварійний стан будинків і значну віддаленість їх від великих населених пунктів, де можна знайти роботу.

А поки у всіх переселенців "Успенки" спільна проблема — відсутність впевненості в майбутньому. Їх навряд чи силовими методами виженуть із будівлі — такі дії будуть мати суспільний резонанс, неприємний для місцевої влади. Крім того, сквот охороняє місцева Самооборона Майдану Одеси.

Але що буде далі все одно невідомо. Ніхто з мешканців Успенки не ризикує передбачити, як вони зустрінуть другу річницю заселення в будівлю. В те, що війна на Донбасі до того часу завершиться, мало хто вірить.