24 червня 2016 року у двір аварійного будинку, розташованого за цією адресою, зайшла група переселенців, зробивши там табір просто неба. За їхніми словами, це була акція захисту будівлі, яка перебуває в комунальній власності міста, від можливого незаконного продажу.

Перші п'ять днів вони жили у дворі, спали на землі на підстилках. В самі приміщення не стали відразу заходити, щоб не нарватися на звинувачення у захопленні будівлі, адже формально переселенці прийшли її охороняти.

Коли перша реакція на вчинок переселенців пішла на спад, вони зайшли всередину скандального будинку, заснувавши перший в Одесі сквот. Сквотами, нагадаємо, називають самовільно захоплені різноманітними громадами вільні приміщення, з часом перетворені на соціальні і культурні осередки. Про ще один місцевий сквот на території колишньої спецшколи у селищі Фонтанка під Одесою, куди заселилися родини неповносправних переселенців, вигнаних із санаторія "Куяльник", ми писали раніше.

Вхід до сквоту легко помітити, хоч він і не виходить прямо на Успенську вулицю. На великих залізних воротах, що ведуть у двір споруди – мальовані дитячі фігурки і гасла "Дітям потрібен дім" і "Дружна родина". За воротами – сторожка, люди чергують у ній позмінно, все ще чекаючи можливої спроби силового виселення.

Будинок захопили представники двох місцевих переселенських організацій – Об'єднання ініціативних переселенців "Хороші люди" і "Донбас-Одеса. Нове життя". Керівники цих організацій Софія Маркіна і Юлія Лаврук розповіли про передісторію конфлікту.

Захопленому переселенцями будинку понад 120 років. Його збудували в 1874 – 1876 роках як гуртожиток для працівників одеського порту. 2008 року, коли будівля остаточно прийшла в аварійний стан, з неї виселили всіх мешканців і розпочали реконструкцію.

У лютому 2014 року порт передав будівлю на баланс області, проте переселенці так і не знайшли документів про те, чи була реконструкція гуртожитку завершена. Стан споруди далекий від готової до здачі. Брак опалювальних та електрокомунікацій, великі щілини між сходами і стінами, відсутність перил на сходах і вікон у значній кількості кімнат свідчили про те, що будівля, яка є об'єктом історичної спадщини, все так же перебуває в незадовільному технічному стані.

Виникло і ще одне питання, яке досі залишається не до кінця з'ясованим.

Переселенці розповідають, що перед тим, як увійти на територію колишнього гуртожитка, провели своє розслідування щодо споруди. За їхніми словами, обласна влада не мала права брати на баланс будівлю у такому вигляді, потрібно було для неї принаймні створити новий техпаспорт. У рішенні комісії щодо цієї будівлі стояла резолюція "протягом двох місяців передати на баланс організації "Облтрансбуд", однак документа про прийняття комунальною організацією будівлі на баланс переселенці так і не знайшли.

Пізніше вони зробили ще один запит, і отримали відповідь, що "Облтрансбуд" став балансотримачем будівлі 23 серпня 2016 року. Це рішення переселенці вважають незаконним, оскільки самі 24 червня подали заявку про надання споруди в оренду або на баланс об'єднанню переселенців. А це означає, на їхню думку, що мав бути проведений тендер на опіку над будівлею.

Офіційно будівля на вулиці Успенській має статус "невизначеного цільового призначення", хоча, згідно із законом про архітектурні пам'ятки, цільове призначення споруди після реконструкції не може бути змінене, а самі приміщення – переплановані.

Однак коли переселенці зайшли всередину, виявилося, що частина приміщень таки перепланована і перетворена на квартири. У деяких навіть були вставлені нові броньовані двері – щоправда, без замків.

Заступник директора комунального підприємства "Облтрансбуд" Василь Снитко підтвердив, що дім перебуває на балансі цієї організації, але запевнив, що ніхто не планував його продавати. "За документами це єдиний майновий комплекс, і зараз проводиться процедура щодо землі і технічного висновку про стан будівлі, про продаж не йдеться", – заявляв він журналістам, додавши, що переселенці увійшли у будівлю незаконно.

Причини, через які переселенці зважилися на свій ризикований крок, лежать на поверхні. За їхніми словами, вартість винаймання житла в Одесі на сьогодні складає 5 – 7 тисяч гривень, разом із платою за комунальні послуги. Для багатьох мешканців Донбасу, які тут опинилися, це ледь не весь місячний заробіток. Крім того, проблема ускладнюється поширеним упередженням роботодавців, які не хочуть брати вихідців із Донецької і Луганської областей.

"Представники місцевої влади кажуть: "Одеса – дороге місто". Я кажу: почекайте, а чого про це ніхто не піднімав питання, коли Одесу зробили третім в Україні містом за кількістю запрошених для життя переселенців? Ви тоді заробити хотіли? Думали, що буде потім? А тепер люди звідси не поїдуть, бо нам нема куди їхати", – обурюється Софія Маркіна.

Вона потрапила до Одеси у середині червня 2014 року. Довгий час пенсію матері і свої заробітки віддавала за оренду житла, у вільний від роботи час допомагаючи таким же, як і вона, переселенцям. В певний момент вона відчула, що більше так не може.

Хтось, звісно, готовий звинуватити переселенців у ледачості або невмінні знайти високооплачувану роботу у одному з найбільших міст України. Але роздивитися корінь проблеми заважає певна підміна понять, яка має місце у питаннях щодо війни в Україні.

Про те, що військовий конфлікт на Донбасі уже давно називається антитерористичною операцією лише формально, нагадувати зайве. А от загальновживаний термін "переселенці" змушує нас не помічати одного важливого нюансу: "переселенець" – це той, хто переселився, тобто змінив одне житло на рівноцінне інше. Добровільно. А це в більшості випадків не так. Оскільки ці люди змінюють місце проживання на нове, а власне житло на орендоване вимушено. Не кажучи про те, що за свої зруйновані помешкання вихідці з Донбасу нескоро отримають від держави бодай якусь компенсацію, якщо взагалі отримають. Це питання, швидше за все, піднімуть лише після завершення війни.

Точніший термін використовується в назві профільного міністерства – "внутрішньо переміщені особи", але він набагато менш поширений у ЗМІ, оскільки є дещо громіздким.

Насправді, далеко не всі приміщення в будівлі на Успенській, 4, придатні для проживання, тому переселенці зайняли лише три під'їзди цієї триповерхової споруди.

П'ять квартир у сквоті стали помешканням для "самооборонців" - учасників АТО, які забезпечують захист і роботу технічних комунікацій у будинку. Між переселенцями ж помешкання розподілялися відповідно до їхньої участі у підготовці до займання будинку. Ті, хто допомагав готувати вселення, отримали місця в найбільш готових для проживання частинах будинку. Приміщення різної площі розподілялися відповідно до кількості людей у сім'ї переселенця.

Частина людей вселилася пізніше. Більше наразі вільних місць у кімнатах із вставленими вікнами у будівлі немає. Ще три сім'ї поставили вікна за свій кошт – ці родини зараз тільки готуються до вселення.

Душ і туалет спершу були спільними. Потім самотужки знайшли трубу і кран, який перекривав воду. До того часу переселенці три місяці ходили по воду в сусідній Свято-Архангело-Михайловський жіночий монастир. Електрика спершу була тільки у сторожа біля воріт, до нього всі ходили заряджати телефони. Пізніше провели електрику по всій будівлі. Щоправда, взимку навантаження на електросистему, оскільки активно працюють обігрівачі, тому автомати доволі часто вимикаються. Доводиться обирати – грітися чи, наприклад, ставити чайник гріти воду.

Одесити загалом підтримують переселенців. Досі час від часу приносять речі і продукти. "Буває, постукає хтось у ворота, і – "вам гостинець!". Якісь продукти, соки для дітей, печиво, кава тощо", – розповідає Софія.

Від місцевої влади переселенці хочуть, щоб їм надали статус "користувачів" цих приміщень, або здали їх в оренду організації внутрішньо переміщених осіб.

Умови проживання в неопалювальних високих бетонних кімнатах важко назвати прийнятними для нормального життя, але переселенці задоволені – кажуть, доводилося платити чималі гроші і за гірші умови. Крім того, дехто вирішує проблему відсутності тепла доволі оригінальним чином.

Олександр Грасевич у Торецьку (колишній Дзержинськ) працював шахтарем, в Одесі зараз заробляє охоронцем. Має дружину і дочку Іру, з ними також живе племінник Міша. У будинок на Успенській сім'я Олександра заселилася 1 жовтня, але за цей короткий час вже встигла добре облаштуватися у новій оселі. Проблему великого об'єму житлового приміщення, яке необхідно прогріти, чоловік вирішив оригінальним чином – збудував всередині великої кімнати ще одну, меншу і з низькою стелею, яку зробив із поліетилену.

Таку кімнату легко тримати в теплі. В ній і живуть, а решта житлової площі використовується для господарських потреб. "Це рай порівняно з тим, що жити на квартирі, де ти платиш чималі гроші, і тебе ще принижують через твою прописку", – каже дружина Олександра Тетяна

Одесу родина не планує залишати, бо не бачать на Донбасі майбутнього для своїх дітей. "Всі нормальні педагоги звідти роз'їхалися, яку освіту отримають там діти, яке життя побачать? – бідкається Тетяна. – Який смисл повертатися додому? Аби померти там голодною смертю? Навіть якщо буде господарство, город, там місцями навіть води немає".

Родина Филимоненко – типові мешканці сквоту на Успенській. Чоловік Юрій у Донецьку працював будівельником, в Одесі мусив перепрофілюватися на промислового альпініста. Жінка Анна у пошуках гідної роботи також змінила фах – з бухгалтера і диспетчера ПК стала плямовивідником, за короткий час зумівши освоїти абсолютно нову професію. Старший син Антон вміє на слух розрізняти калібри мінометів, молодший Єгор уже майже забув війну, хвалиться своєю колекцією м'яких іграшок. Обидва більш-менш звикли до нового життя і нової школи.

Жили Филимоненки у Петровському районі Донецька, який межує з Мар'їнкою. Цей район міста – один із найсильніше зруйнованих. 24 серпня 2014 року у двір їхнього дому в'їхала мінометна бригада сепаратистів. Як завжди – відстрілялася по українських позиціях і зникла. Постріли українських мінометів у відповідь уже влучили в будинок, а не в агресорів. Проте переселенців на той момент в помешканні не було. Юрій поїхав на заробітки в Одесу, Анна з дітьми відправилася до матері в село під Новоазовськом. Тоді поруч із Донецьком тривали активні бойові дії і були сподівання, що місто невдовзі звільнять.

"Я коли в Одесу приїхав, то з донецькими і луганськими взагалі не хотів спілкуватися. Сіпало від їхнього сепаратизму, плюс пару разів була ситуація, коли не брали на роботу, дізнавшись, що я з Донбасу. У мене була така озлобленість на своїх земляків, що я навіть передати не можу", – розповідає Юрій про свої перші місяці в Одесі.

Промисловим альпіністом він став випадково – спершу знайомий запропонував працювати помічником висотника, потім змусив перебороти страх висоти і ступити за межі даху. Робота добре оплачувана, щоправда, сезонна. Взимку можна хіба що скло мити (найлегша з робіт на висоті, за словами Юрія), жодні малярні роботи, наприклад, робити немає сенсу.

Наступного ранку після розмови їдемо з Юрієм закривати один із останніх цього року об'єктів – необхідно завершити зовнішнє утеплення однієї з квартир. Погода не дуже сприяє роботі, але завершити процес треба – гроші за цю роботу підуть на купівлю димовивідних труб для нещодавно купленої печі. На цю грубку родина покладає великі надії, бо електрообігрівачі не забезпечують потрібної температури.

З організаторами сквота Юрій познайомився під час протестів під Одеською обладміністрацією. "Влада говорить, що у неї немає будинків для переселенців. Це брехня. Перед тим, як заїхати на Успенську, ми знайшли 40 незайнятих будівель. Сорок! І нам при цьому розповідають, що немає житлового фонду!" – обурюється чоловік.

Юрій був серед перших, хто поселився у будівлі на Успенській. Діти у виділеній для них квартирі у сквоті спершу спали просто на піддонах.

"Хочеться донести до людей, як це важко – починати все знову", – говорить Анна Филимоненко. Все, що є в їхній квартирі у сквоті – нажито в Одесі. "Перше, що купили, був планшет", – вривається в нашу розмову молодший Єгор. "Ні, першою, все-таки, була праска", – виправляє його Анна.

До Одесу вона з дітьми приїхала, маючи лише одну сумку і 50 гривень у кишені. Спершу взагалі не могли зрозуміти, як жити далі. "Я зараз бачу дуже багато оголошень із запрошенням сім'ям переселенців жити в селі для того, щоб врятувати місцеву школу від закриття. Добре, я поїду жити в село, почну там підіймати своє господарство. А якщо раптом, все-таки, вирішать закрити цю школу, селяни зрозуміють, що ми їм не потрібні – то викинуть нас у сусіднє село, ще якусь школу рятувати? Це значить все життя вештатися тимчасовим житлом?" – питає Анна.

У Юрія ті самі питання: коли влада дасть нове власне житло замість зруйнованого у війні. Про це ніхто не говорить. Між тим, діти потребують нормальних умов для життя вже зараз. Холодну квартиру із непевним водо- і електропостачанням важко назвати справді нормальною для життя. Але вона принаймні дає можливість вкладати зароблене в свої потреби, а не в кишені орендодавця.