Текст і фото: Олександр Хоменко
Одеські сквоти
Куди зникли переселенці, вигнані з санаторія "Куяльник"
Війна, окрім смертей, руйнувань і нестабільності привнесла в суспільне життя українців деякі доволі нові для нього явища. Наприклад, сквотинг – самозахоплення покинутих будівель із подальшою спробою організувати у них побутове і культурне життя
Першими сквоттерами були англійці, саме вона і вигадали цей термін (англійське squatting перекладається як "на пташиних правах" і "стихійне і незаконне заселення спорожнілих будинків"). У Копенгагені з початку 70-х років ХХ століття існує "держава в державі" під назвою "Християнія" – самозахоплений квартал міста, в якому зараз живуть більше тисячі людей і відтворена повноцінна міська інфраструктура включно із кав'ярнями і магазинами. Щось подібне є в Мілані, Барселоні та інших європейських містах. У Києві також є принаймні один сквот-довгожитель, розташований по вулиці Терещенківській, 17-б, і давно перетворений на невеличкий культурний центр.
Восени цього року ще дві порожні покинуті будівлі – одну в центрі Одеси і одну в селі Фонтанка під Одесою – захопили переселенці. Таким чином вони намагаються самотужки створити для себе соціальне житло принаймні на час війни, адже одеська міська влада за два роки не створила жодних житлових пільг для соціально незахищених груп переселенців.

Хоча за законом родинам неповносправних переселенців мали б виділити житло. Місцева адміністрація кілька разів пропонувала щось, але це були, за словами самих переселенців, абсолютно непридатні для життя приміщення.

Як наслідок, кілька таких родин 17 жовтня 2016 року захопили приміщення колишньої спецшколи у селі Фонтанка під Одесою. Це переселенці, у родинах яких є люди з важкими формами епілепсії, вадами зору, наслідками онкозахворювань тощо, а також три багатодітні родини – загалом 51 особа. Живуть вони у шести кімнатах на першому поверсі будівлі школи. Це вже третє їхнє місце проживання відколи вони покинули Донбас. Спершу вони жили у санаторіях у Сергіївці та в одеському "Куяльнику", але там життя не склалося.
Пригоди в "Куяльнику"
Перші переселенці заселилися до санаторію у серпні 2014 року. Сім'ї неповноспавних заселяли групами – відповідно до типу вади людини. Останніми переїхали багатодітні родини – їх спершу не хотіли брати, але після акції протесту із перекриттям вулиці змінили своє рішення. Загалом в санаторії проживало майже 450 переселенців.

Спершу нових мешканців заселили у незахищену і неопалювану північну частину здравниці. Але коли настала зима, і кімнати стало задувати снігом через нещільні вікна, переселенці попросилися у більш пристосовані приміщення. За кімнату на південній частині санаторію у них попросили тисячу гривень.

Згодом плата за проживання і комунальні послуги була суттєво підвищена. Адміністрація аргументувала це тим, що витрати на проживання переселенців не покриваються державою, і санаторій працює у збиток, поступово занепадаючи. Самі ж переселенці не могли платити потрібної суми, оскільки жили значною мірою на державні виплати, частину з яких ще й витрачали на медикаменти.

Невдовзі заговорили про виселення, людям почали відключати комунікації – світло, газ, воду. Відключили банкомати, які працювали на території санаторію. Як наслідок, майже всі переселенці покинули "Куяльник" восени 2016 року.

Більшість мешканців здравниці переїхали до санаторію "Святі Гори" у Святогорську на Донеччині. Але цей варіант виявився прийнятним не для всіх. Адміністрація нового місця проживання відмовила багатодітним сім'ям і тим, хто прописаний у сусідніх районах Донецької області, навіть розташованих у зоні АТО. В Одесі також залишилися ті, хто потребує постійного доступу до медпрепаратів. Крім того, кількадесят інвалідів повернулися на територію, підконтрольну бойовикам.
Новий дім
Центральний вхід до колишньої спецшколи-інтернату сьогодні закритий, і важко повірити, що на цих безлюдних територіях хтось живе. Школа перестала функціонувати 2012 року після скандалу із загибеллю 12-річного учня, і відтоді стояла покинута. Територію у два гектари сьогодні охороняє тільки сторож. Комплекс частково пристосований під потреби інвалідів, адже в ньому навчалися неповносправні діти.

Щоб потрапити на територію комплексу, потрібно пройти через зламаний паркан ліворуч від входу, засипаний гіллям дерев. Переселенці поселилися на стороні медблоку. У цій частині школи – пластикові вікна, які добре зберігають тепло, але все одно без радіаторів не обійтися.

Раніше школа належала Міністерству оборони, потім її перепідпорядкували Міносвіти. Наразі переселенці передали документи до Києва з проханням, щоб цю будівлю перевели на баланс Міністерства з питань тимчасово окупованих територій і внутрішньо переміщених осіб – для того, щоб люди могли офіційно тут заселитися.
Марина Самосват, переселенець із Горлівки
"Ми зробимо лічильники, будемо платити, за допомогою волонтерів зробимо ремонт. Щоб нам дали можливість до кінця АТО тут перебувати", – говорить Марина Самосват із Горлівки, одна з мешканців самоствореного переселенцями гуртожитку.

Було кілька спроб виселити сквотерів. Буквально на другий день після заїзду приїхали комунальники і викопали шматок водопровідної труби, який веде до школи, таким чином повністю відрізавши комплекс від водопостачання. Спершу воду в школу возили з бюветів, тепер домовилися з місцевими і носять її у шестилітрових пляшках із навколишніх колодязів.

За тиждень сквотерам відключили світло. Причиною для цього стала заява директора школи в обленерго із відповідним проханням. Пізніше підприємство погодилося постачати світло, але угоду уклали із об'єднанням переселенців як юридичною особою, відповідно тариф на оплату складає 2,39 грн за кіловат. За такої ціні лише для того, щоб трохи нагріти кімнати, у яких живуть родини неповносправних, доведеться витрачати електрики на 11 тисяч гривень щомісячно. Щоправда, договір був укладений на місяць, і переселенці сподіваються пізніше переукласти його уже як приватні особи.
Як пережити зиму
Найбільші на сьогодні побутові проблеми сквоту пов'язані з відсутністю опалення. Переселенці вже купили котел і готові за допомогою волонтерів його встановити, але все упирається в те, що школу відключено від водопостачання. Поки вирішується питання з котлом, приміщення обігрівають електрообігрівачами і вдягають на себе побільше одягу.

Дехто з молодших дітей від холоду вночі страждає на енурез. Одного разу довелося викликати швидку, бо від холоду в дитини запалилися і збільшилися в розмірі гланди і вона ледве не задихнулася. Крім того, серед мешканців сквота є люди з епілепсією, яким переохолоджуватися взагалі не можна через небезпеку нападу.
Бракує теплого одягу для дітей, бо з того, що є, вони доволі швидко виростають. Немає і душу, тому доводиться митися в тазиках. Є привезені з "Куяльника" дві пральні машинки та сушка, але поки не запрацює нормально електрика, їх не хочуть запускати.

Найтепліше місце у сквоті – кухня. Їжу для п'ятидесяти людей готували спершу у двох мультиварках. Потім волонтери привезли газову плиту і балон. Однієї заправки балона вартістю 500 гривень мешканцям сквоту вистачає приблизно на десять днів.
Комендант сквота Марина Добровольська із молодшим сином Макаром
Будні колишнього держслужбовця
У сквотерів на Фонтанці є своя "головна", як кажуть місцеві діти. Жінку звати Марина Добровольська, вона виконує функцію коменданта і від імені переселенців веде переговори з місцевою владою.

До війни вона жила в Луганську, де в неї залишилася трикімнатна квартира. Вищу освіту здобула як інженер транспорту, але відразу по закінченню "вишу" пішла працювати в луганське відділення Пенсійного фонду. Попрацювала там 11 років і досягла посади головного спеціаліста. Проблеми переселенців змусили Добровольську повністю зосередитися на громадській діяльності. Тим більше, що державну бюрократичну систему вона добре знає зсередини.
Разом із жінкою з Луганська виїхали двоє дітей і матір. Старший син Влад і молодший Макар багато часу проводять у дворі і коридорах школи за звичайними дитячими розвагами. Коли Владу був рік, у нього виявили злоякісну пухлину нирки. Хлопцю довелося витримати 12 курсів хіміотерапії, а також променеву терапію. З 13 дітей, разом із якими Влад проходив лікування, тоді вижив тільки він. В усьому іншому хлопець нормально розвинений, просто мусить дотримуватися певних правил – наприклад, не переохолоджуватися.

З чоловіком Марина розлучилася ще до війни, згодом він пішов воювати на боці "ЛНР", а пізніше виїхав до Росії.
Переселенці проти Саакашвілі
Питаю, чому місцева влада в Одесі не підтримує переселенців. "Коли ми приїжджали, губернатором був Ігор Палиця, саме завдяки йому ми потрапили до Одеси. Ним же був створений координаційний штаб роботи із переселенцями, куди входили, зокрема, і представники громадських організацій. Цей штаб збирався кілька разів на місяць і реально вирішував проблеми переселенців", – розповідає Марина Добровольська.

Із адміністрацією Михеїла Саакашвілі такої співпраці налагодити не вдалося. Більше того, задля відстоювання своїх прав довелося організовувати численні акції протесту, навіть "окуповувати" приймальню голови Одеської ОДА. Протягом 86 днів переселенці зранку до вечора перебували в приймальні, вимагаючи вирішення проблеми з "Куяльником". Першу вимогу – увімкнути знову світло в санаторії, влада виконала наступного ж дня після початку протесту, однак у результаті все закінчилося загальним виселенням.

До переселенців, які чергували в приймальні, тоді виходили лише помічники Саакашвілі – спершу Марія Гайдар, а потім Соломія Бобровська. Сам тодішній одеський губернатор приїхав до "Куяльника" лише раз – під час виборів міського голови Одеси просив голосувати за Олександра Боровика.
Вже тоді переселенці знали про порожню будівлю спецшколи у селі Фонтанка під Одесою і пропонували зробити з неї соціальне житло, однак пропозиція не знайшла підтримки місцевої влади. За кімнати у школі і комунальні послуги переселенці готові були платити, аби тільки сума оренди була адекватною скромним прибуткам родин неповносправних переселенців.

"Якби ми хотіли жити "на дурняк" так, як ми жили в "Куяльнику", треба було їхати разом з основною частиною переселенців у пансіонат "Святі гори". Туди возять гуманітарну допомогу, але там люди можуть і побитися через те, що комусь нібито дісталося допомоги більше. На Фонтанці цього немає", – зізнається Марина.
Чому не виїхати з Одеси?
Один із закидів, який найчастіше чують місцеві переселенці – мовляв вони хочуть жити у великому місті біля моря, та ще й не платити за це нічого, тоді як безліч хат в українських селах стоять порожніми. Але причина прив'язки до міста проста – в кожній сім'ї є інвалід, якому потрібен доступ до медичних закладів. Крім того, у селі ще важче знайти роботу. Та й важко колишнім міщанам починати нове життя в незнайомих для себе сільських умовах.

"Колективне поселення згуртовує. Якщо я в селі почну кричати "допоможіть мені!", ніхто мене не почує. А в Одесі є можливість впливати на владу хоча б акціями протесту", – розповідає Марина. Світло до будівлі спецшколи повернули саме після такого протесту, коли під обленерго приїхали кількадесят мешканців сквота зі своїми дітьми. До цього в питаннях електропостачання лунали тільки обіцянки.
Основною причиною, через яку одеська влада не хоче передавати будівлю на баланс Міністерства ВПО, самі переселенці вважають те, що комплекс розташований в 10 хвилинах від моря, а значить, потенційно привабливий для організації курортного відпочинку. Однак проти того, щоб перетворити комплекс спецшколи на пансіонат, повстала сама природа – в землі під багатоповерхівкою школи є пустоти і катакомби. Тому тут важко збудувати щось нове, і тому цей комплекс ще не передали у приватну власність.

Переселенці не мають наміру нічого перебудовувати на території аварійного комплексу. Хіба що планують згодом протилежне крило школи обладнати для потреб громади Одеси, яка допомагає переселенцям із юридичними питаннями. Крім того, у майбутньому хотіли би у сквоті влаштувати кризовий центр для людей із обмеженими можливостями. Але для цього потрібно досягти відповідних домовленостей із місцевою владою, а з цим поки що великі проблеми.

А поки що люди просто виживають, ховаючись від морозу під ковдрами і намагаючись підтримати один одного. Гуртом переживати війну все-таки легше.