Навіщо Путіну брати Берлін вдруге

Рівно рік минув з того дня, коли в російське законодавство було внесено відповідальність за неналежне святкування 9 травня

Навіщо Путіну брати Берлін вдруге…

Зокрема, до статті щодо пропаганди фашизму були добавлені пункти про відповідальність за "розповсюдження завідомо неправдивих відомостей про діяльність СРСР під час війни, пов'язаних із звинуваченням країни у вчиненні злочинів, передбачених Нюрнберзьким трибуналом, а також штучним створенням таких доказів" (до трьох років тюрми), "розповсюдження відомостей про дні воїнської слави Росії, що містять неповагу до суспільства" (до року виправних робіт) та "публічна наруга над символами воїнської слави Росії" (штраф до мільйона рублів). 

Зрозуміло, що головною ідеєю цих нововведень було створення умов, за яких будь-яка спроба іншого трактування подій Другої світової, окрім офіційної, була б неможлива - чи у вигляді книги з альтернативної історії, чи то наукового дослідження. Але активне розкручування істерії навколо 9 травня дало і певний побічний ефект. В умовах, коли навіть недостатній ентузіазм у відзначанні цієї роковини є вже певною мірою підозрілим, суспільство почало генерувати настільки несподівані публічні зразки своєї небайдужості до 70-річчя перемоги, що за рівнем свого шалу нагадують часи маоїстської культурної революції. 


Якщо на момент прийняття закону надмірна запопадливість населення обмежувалась чи то поздоровленнями від губернатора ветеранам, ілюстрованих німецьким "Фердинантом", чи то підлітками, які чіпляли собі георгіївські стрічки в такі місця, куди краще взагалі нічого не чіпляти, то вже сьогодні, за рік після прийняття закону лунають голоси про те, чи не варто карати і за надмірний патріотизм, який перетворює все це святкування на кітч. Хоча, певно, уже пізно. Всі суспільні запобіжники знято, і процес соціальної еволюції пішов у напрямку відбору найбільш ідіотських зразків поклоніння культу перемоги. Нам залишається тільки дивитись збоку за тим, як на наших очах божеволіє стомільйонний народ, підшиваючи аркуш за аркушем до далеко не тонкої його історії хвороби.

Ось ці, наприклад, байкери з клубу «Ночные волки», котрі допомагали терористам на Донбасі та окупантам у Криму, а наприкінці квітня збираються вирушити автопробігом з Москви до Берліна. Недаремно підмічено, що рівень тоталітаризму в Росії найкраще вимірюється автопробігами. Певною мірою першим автопробігом можна вважати подорож імператриці Катерини до Криму в 1787 році. Немає ніяких сумнівів, що і Володимир Володимирович теж довго розмірковував, як би переплюнути катерининський анабазис, не додумавши нічого кращого, аніж проїхати через всю Росію на жовтій "Ладі". Що єднало дві поїздки - так це наявність "потьомкінських селищ", у випадку з Путіним у вигляді двох резервних жовтих "Лад", що їхали вслід за президентською. Про автопробіги кінця 20-х років ми знаємо з описаного Ільфом та Петровим екіпажу "Антилопи-Гну". Із зміцненням культу особи, змінювались і форми забігів. Одну із їх різновидів ми зустрічаємо у спогадах Хрущова: "в 1932 і 1933 році виник в суспільстві рух, як ми тоді їх називали, відмінників. Лижники, працівники Московського електрозаводу, який займав тоді передове місце в столиці, вирішили вчинити лижний похід з Москви до Сибіру або на Далекий Схід. Вони благополучно його завершили, повернулися і були представлені до нагород. Їх нагородили якимись значками або навіть орденами. І, звичайно, було навколо цього багато шуму. Потім туркмени вирішили на конях прискакати з Ашхабаду до Москви і теж здійснили свій перехід. Їх теж зустріли з пошаною, обдарували подарунками і знову ж нагородили. Потім і в інших містах і областях розгорнувся "рух відмінників". Байкер Хірург, хоч і не виглядає "відмінником", добре відчуває тренд, який, перефразовуючи Салтикова-Щедріна можна описати словами "взяти Берлін вдруге". Приблизно так само, як за Миколи І суспільство марило ідеєю взяти вдруге Париж. Цікаво, що обидва рази на перешкоді цьому бажанню став Крим.

Конкурс боді-арту в Іжевській політехніці, який свого часу буквально зірвав інтернет, є по суті своїй наслідком глибоко формалізованої системи освіти, де і викладачі, і студенти вважають за головну чесноту не задумуватись над тим, що вони роблять. Прийшла рознарядка зробити щось до Дня перемоги - було зроблено. Я сам колись був свідком того, як величезний колектив під Києвом будував найбільше ставкове господарство в УРСР. Сотні людей, кажучи грубо, копали ями, помічаючи, що дно ставків все одно буде на метр вище рівня каналу, який має їх живити, і ніхто по це навіть не заїкнувся. Залишки цієї титанічної роботи і сьогодні можна побачити на західній околиці Києва, вони перетворилися на рай для серпентологів та батрахологів, оскільки ніде більше в місті ви не зустрінете такої концентрації жаб та вужів на квадратний метр. Подібних історій за своє життя описав Довлатов, і не мені їх переказувати. Зауважу тільки, що українські вчителі такі саме хамелеони, як і російські, і так, як росіяни можуть спаскудити весь пафос Дня перемоги, наші можуть перетворити на кітч, наприклад, написання листів Надії Савченко.

В деяких випадках демонстративний маразм має всі ознаки оберегу, приблизно такого ж, як за культу особи відігравало ім'я Сталіна чи Трудомир. Зрозуміло, що у дитини на ім'я Сталіна шансів опинитися згодом на Колимі було менше. Так само, як у хлопчика, який співає "Владімір Путін - молодець" більше шансів перемогти на конкурсі, ніж у виконавців неідейних пісень. Подивимося на обличчя членів журі на цьому відео: ці люди цілком розуміють, що перед ними відвертий маразм, але хто перший ризикне назвати короля голим? Отож і бо.

В цьому ракурсі ми маємо сприймати і виготовлення тортів у вигляді меморіалу Хатині чи листа-похоронки.

Чим більш сакралізований предмет, тим більше у ного шансів отримати перемогу. Цікаво, що в принципі ні творці цих "шедеврів", ні журі, наскільки можна судити, нічого екстраординарного в шоколадній Хатині не помітили. Так само як, наприклад, сюжет про поїдання в сусідній країні млинців з лопат більше року висів на Ютубі ніким не поміченим, аж допоки на нього не звернула увагу українська блогосфера. Це така історична доля українців - помічати усілякі вади і хиби представників сусідньої держави. Кажуть, що мешканці "визволеного" у 1939-го році Львова теж мали нагоду дивитися, як дружини "визволителів" приходять до опери в нічних сорочках, вважаючи це останнім писком європейської моди.

За великим рахунком, ніщо так не дискредитує символи перемоги, як, власне, запопадливість російського чиновництва. Всі ці рознарядки на мітинги, відловлення ветеранів, що вирішать несанкціоновано приїхати на парад, пошуки усіляких африканських вождів для створення масовки - все це по суті і є цинічним і демонстративним знущанням над всією перемогою, і всім, пов'язаним з нею. Проблема в тому, що в країні стає все менше людей, здатних зрозуміти це. Тобто нинішні урочистості - це не тільки агресивний меседж Україні і всьому світові. Це ще й тест на неадекватність всього суспільства. Причому суспільство раз за разом проходить ці тести на ура.

Зворотнім боком оспівування перемоги над фашистами є наполегливі пошуки проявів власне фашизму, які також дуже нагадують параною сталінських часів, коли, наприклад, могли посадити конструктора вентилятора за те, що лопасті зовні трохи схожі на свастику. В оповіданні Роберта Шеклі "Страж-птах" моделюється ситуація, як у механізмів, що мали переслідувати убивць, настільки розширилося поняття убивства, що вони почали карати за вимкнене світло чи зупинений автомобіль. Фактично у правоохоронних органів РФ за останній рік крайньо розширилась трактовка того, що вважати пропагандою фашизму. Чим більше з ним борються, тим фашизму стає ще більше, що й логічно: в поняття нацизму включаються все нові об'єкти, і вже працівники ФСБ провіряють "Дитячий світ" на предмет полив'яних солдатиків у німецькій формі, а з продажу знімаються моделі танків хоч і німецьких, але першої світової війни. І це в країні, де лідера опозиції безборонно вбивають посеред режимного кремлівського периметру.

Причому асоціативні ряди іноді йдуть незвіданими шляхами: буквально з істерикою загал сприймає рекламу якогось пивняка, на якому зображено трійцю Віцина, Нікуліна та Моргунова на тлі рейхстагу. Несмак, звичайно, але дуже демонстративний, який свідчить про те, як змінилося саме суспільство. Той же Нікулін (орденоносець, до речі, який пройшов всю війну) свого часу міг приходити на роботу в цирк з орденом героя соціалістичної праці, і ніхто не бачив в цьому ніякого ідеологічного підкопу.

Нашим сусідам ніколи не щастило з двома речами: з парадом перемоги і з Україною. Іноді ці дві біди поєднувались, і тоді Медвєдєву на трибуні випадало дзьобати горішки з долоні у Януковича. Нинішній парад теж проходить під знаком України. Подивимось, чим все закінчиться, залишилося вже недовго.

Больше новостей о событиях в Украине и мире на Depo.ua

Все новости на одном канале в Google News

Следите за новостями в Телеграм

Подписывайтесь на нашу страницу Facebook

deneme