Чим запам'ятався командир АТО полковник Федічев, який пройшов Дебальцеве

Сьогодні мережу сколихнула трагічна новина про смерть колишнього заступника командувача АТО, полковника Валентина Миколайовича Федічева. Йому було 56 років.

"Сьогодні пішов із життя Валентин Миколайович Федічев, патріот, справжній офіцер, чесний, принциповий, відвертий і рішучий. 2015-го він останнім виходив з Дебальцевого... Серце… Вічна пам'ять" – написав колишній спікер прес-центру АТО Роман Туровець на своїй сторінці у соцмережі Facebook.

Depo.ua вважає за необхідне нагадати – ким був за життя цей мужній захисник України.

Отож, Валентину Миколайовичу Федічеву на роду було написано стати захисником Батьківщини – народився він у родині донських козаків на Луганщині. Присвятивши життя військовій справі, він проходив службу в Афганістані, а після розвалу СРСР присягнув на вірність Україні.

Всі роки незалежності Валентин Федічев служив у лавах Збройних сил України, а з часом став головним інспектором головної інспекції Міністерства оборони України. Там і застала його війна на Донбасі.

Але не міг досвідчений офіцер української армії служити в тилу, коли на передову добровольцями пішли зовсім юні бійці. Серед тих, хто в перші дні вирушив на Схід країни виконувати професійний і громадянський обов'язок, були його сини-офіцери, адже він привчав їх змалку шанувати Батьківщину і захищати від ворога. Власним вчинком Валентин Федічев довів злим язикам, що не "відмазував" дітей і сам у кущі не ховався у лиху годину.

Що характерно, за життя він дуже пишався тим, що обидва його сини захищають Батьківщину у війні проти російських окупантів. Адже його родина походить з Луганщини, тому для неї це війна, у тому числі, за рідний дім.

В ранзі заcтупника керівника штабу АТО він одним із останніх виходив з Дебальцевого, при 18 градусах морозу подолав пішки 60 кілометрів до українських позицій. На даній посаді Валентин Федічев прослужив до квітня 2015-го року, уступивши місце більш молодому колезі Сергію Галушку.

За особисту мужність і героїзм, виявлені у захисті державного суверенітету та територіальної цілісності України, вірність військовій присязі під час російсько-української війни нагороджений орденом Данила Галицького (4 грудня 2014 року) і орденом Богдана Хмельницького III ступеня (27 червня 2015 року).

За життя йому часто задавали незручні запитання, на які він завжди давав прямі відповіді. Наприклад, Валентину Миколайовичу часто натякали на його донське походження, киваючи на "Донських козаків" Козіцина, які на Донбасі воюють на стороні терористів.

"Я розглядаю антидержавні виступи своїх земляків, які є спадкоємцями донських козаків, а не донськими козаками, як зраду держави, на території якої вони жили всі ці роки. Я нагадую цим "козакам", що подібний приклад був під час Великої Вітчизняної війни, коли на території, підконтрольній війську Донському, був створений ССівскій корпус генерала Шкуро. Так ось, дії моїх земляків дуже сильно повторюють дії тих колабораціоністів" – коментував пан Федічев поведінку тих, хто зараз називають себе донськими козаками.

Також він не втомлювався пояснювати про те, з ким доводиться мати справу на Донбасі:

"Реально воюють проти нас найманці з-за кордону: з Росії, Франції, Сербії, Іспанії, Італії та ін. Все це люди, у яких закипіли мізки. Вони сприймають боротьбу з фашизмом, перебуваючи на боці фашистів" – про фашизм і найманців.

Основна частина бойовиків, вона ж найбільш боєздатна частина – це найманці. Це необов'язково етнічні росіяни. Це росіяни з території Росії. До них відносяться і чеченці-кадировці. Чому я говорю чеченці-кадировці? Я зустрічав чеченців, які дуже добре воюють за Україну.

Другий контингент – донські козаки або воїни отамана Козіцин (шарлатана і афериста, талановитого афериста). Слід віддати належне: у них досить боєздатні частини, серед яких дуже багато колишніх військових.

Наступна, найменш боєздатна частина бойовиків – це місцева "шушера". Як мій сусід по місту: п'ять ходок на зону, і тут він раптом став великим зі зброєю в руках. Також місцеві безробітні, яким запропонували заробити з автоматом.

Інструкторами, які розповідають, як треба воювати: ту ж танкову атаку провести своїм екіпажем, збити літак, або підготувати і реалізувати плани зі знищення артилерійської батареї – є військовослужбовці російських регулярних військ. Вони намагаються безпосередньо в бойових діях не брати участь, а підштовхують в спину, виконуючи роль загороджувальних загонів".

Мав він свою думку і про події в Дебальцевому:

"Навіть після відводу звідти наших військ противник ще добу боявся заходити в місто і обстрілював райони, де залишалася несправна техніка, яку ми не могли евакуювати. Він вважав, що велика частина українських Збройних сил знаходиться в місті. Це як раз підтверджує, те що виведення військ відбулося ефективно.

Завдання по створенню котла, яке поставив Путін перед Захарченком, передбачала, що Збройні сили будуть виходити по так званому "зеленому коридору", здавши попередньо свою зброю. Передбачалося, що тільки полонених буде понад півтори тисячі. І це покажуть з ганьбою на російських телеканалах.

Насправді в полон потрапили близько ста чоловік. Ось співвідношення намірів противника і реальні цифри. Виходили зі зброєю з мінімальними втратами. Убитими – 22 людини. Ось і показник оцінки вміння офіцерів реалізовувати саму форму бойових дій – вихід з блокованого району. Котла під Дебальцевим не було".

Ну і не можна обійти стороною історію про безпосередній вихід з Дебальцевого:

"Ми разом з ще одним офіцером виходили з Сектора С з Дебальцевого. Дві доби йшли по тилах противника. Витримати витримали. Хоча 60 кілометрів по нерівній поверхні для нас виявилось досить серйозним випробуванням. Господь Бог допоміг, бо сили не було звідки взяти. Ми були знесилені, навколо противник, температура опускалася до мінус 18.

Ми могли заснути і не прокинутися. І раптом ми знаходимо підбитий російський автомобіль, в кузові разом з боєприпасами і продовольством лежало два спальника. Ми мокрі, закуталися в ці спальники і поспали дві години до початку артилерійської канонади. Зірвалися. Навколо темно. Але сон трохи додав нам сили і ми тихесенько пішли далі посеред ворожих позицій.

Коли ми виходили, нічого не говорили один одному. Просто чудово розуміли: якщо одного з нас ранять, то другий його не винесе. Просто фізично не зможе. Тому у кожного з нас була напоготові граната. Крім того, наші посади не передбачає здачу в полон. Ми були готові до цього. Але Бог милував.

По нам танк стріляв прямою наводкою, але стояк зрикошетив метрах в півтора від нас і снаряд розірвався в повітрі, не зачепивши нас. І так чотири рази поспіль. Ми виходили на їх вогневі рубежі і батареї. Ми хотіли зайти в село, де було їх розвідувальний підрозділ. Ми з ними зіткнулися, розвернулися і так само повільно пішли. Вони нас побачили, але не могли повірити, що вночі двоє придурків можуть тинятися по їх розташуванню.

Коли ми переконалися в тому, що йдемо до наших позицій, відчули дику втому. Залишалося ще 12 кілометрів, але ми просто впали на пагорбі, порослому травою. Я молився Богу, щоб з'явилася машина. І вона з'явилася. Їхав "Урал", патруль вискочив: "Руки вгору! Покажіть документи, хто ви такі... ". Коли нас довезли, з нами поспілкувалася жінка-психолог. Ми добре знаємо один одного. Відразу ж нагодувала нас супом гарячим. Потім чай з шоколадкою. Ми переодяглися в чистий одяг і дуже швидко відновилися".

Останні роки життя Валентин Миколайович Федічев присвятив написанню книги – але не документальних мемуарів, а художнього роману.

"Образливо за те, що протягом 20 років в Україні не вийшло жодного твору про сучасні Збройні сили України. Тим більше українською мовою. Роман. Який ми почали писати, називається "У мене немає інших бажань". Співавтором виступила Людмила Шпитяк. Він стосуватиметься чотирьох поколінь офіцерського корпусу. Війна внесла великі зміни в сюжетну лінію. Тепер велика частина нового роману стосуватиметься і любові, і війни. Поки ми його відклали до закінчення війни. Хоча деякі глави вже були написані. Ми думали, що центром будуть спогади одного з героїв. Буде багато автобіографічного. За попереднім задумом, основні сюжетні лінії стосувалися б Афганістану. Тієї війни, яку я пройшов" – ділився планами на життя Валентин Федічев влітку 2015-го року.

Однак, доля розпорядилася інакше. Серце воїна не витримало випробувань, які припали на його життя, і зупинилося на 57-му році життя. Тож нехай земля йому буде пухом. Герої не вмирають.