Який зиск має Меркель з війн в Сирії та Україні

Міжнародне співтовариство має докласти зусиль для того, щоб “в два рази скоротити число біженців до 2030 року”, заявив генсек ООН Пан Гі Мун, виступаючи на церемонії відкриття Першого Всесвітнього гуманітарного саміту в Стамбулі. Як саме цього має досягти “співтовариство”, генсек, як завше, скромно промовчав. Втім, благі побажання без конкретної програми дій — це традиційний жанр ООН.

Цікавіше інше. Цікаво чому, наприклад, Німеччина, яка, теоретично, страждає від біженців чи не найбільше за всі інші європейські держави, тільки тепер починає будувати якісь домовленості з Туреччиною стосовно регуляції потоку біженців. Більше того, робить це цілком стримано, не поспішаючи і намагаючись “не переплатити” туркам. І пирскаючи в кулак над дотепами Кемерона, який пророкує Туреччині блискучі євроінтеграційні перспективи після 3000-го року, якщо на те пішло.

Така поведінка свідчить про те, що “проблема з біженцями” - це не завжди така вже й проблема. І потрапили біженці до Німеччини зовсім не внаслідок високих моральних якостей глави чинного німецького уряду. Бо повірити в щирий і абсолютний гуманізм нинішнього Папи Римського — загалом, можливо. Але повірити в цілковитий альтруїзм і милосердя, яке межує з самогубством, з боку молодіжної партійної активістки з НДР — чомусь не виходить.

Штука, здається, в тому, що Німеччина, яка довший час вела достатньо закриту міграційну політику, спохопилась щодо якості своїх демографічних і трудових ресурсів. І вирішила вжити радикальних заходів — прийнявши мільйон біженців. Бажано — молодих. І з дітьми. І спробувати їх перетравити.

Звичайно, в процесі буде чимало неприємностей. Будуть “зіткнення культур” - чи то у вигляді “розкутої поведінки” східних людей на вечірніх площах, чи то у вигляді локальних акцій коротко стрижених західних людей.

Але важливим, схоже, є фінальний результат. Яким, цілком можливо, буде формування чималого прошарку економічно активних “сирійських німців” - специфічних, але загалом адекватних. Всі решту сирійські біженці, які в категорію “загалом адекватних” не зможуть чи не схочуть потрапити впродовж відносно короткого терміну, будуть в той чи інший спосіб “каналізовані”. Наприклад, уряд ФРН схвалив 27 січня цього року закон, завдяки якому іноземні громадяни, які вчинили в Німеччині злочин, можуть бути депортовані. Йдеться навіть не про вбивства чи згвалутвання — достатньо будь-якого лиходійства, за яке передбачено більше року тюремного ув'язнення.

Прикро — але факт. Україна на даний момент є “донором” якісних людських ресурсів навряд чи меншим за Сирію. І мова не тільки — а може, і не стільки — про “гастарбайтерів”, хоч і вони вносять чималий внесок в депопуляцію і фахово-демографічну катастрофу у західному регіоні України.

Навіть за офіційними даними кількість молодих українців, які навчаються за кордоном, становить 50 тисяч осіб. В реальності, не виключено, цю цифру можна сміливо подвоїти. При тому процес наростає лавиноподібно. Приміром, кількість українців, котрі вчаться у Польщі, за 6 років збільшилась із 3 до близько 25 тисяч. Тим часом до середніх шкіл Галичини емісари польських вишів ходять, немов на роботу.

Натомість впевненості в тому, що бодай половина цієї молоді повернеться до України, немає. Бо навіть у Польщі вони — цінний демографічний ресурс з пристойними перспективами працевлаштування і адекватного майбутнього. А в Україні... В Україні їх, в кращому разі, попросять зачекати “до кінця лихоліття”, “до завершення реформ” - чи до якоїсь іншої вікопомної дати. До якої ще не всякий ще й доживе.

Все б це виглядало чистою конспірологією, якби не деякі цікаві статистичні факти. Для прикладу, нещодавно в європейській пресі обговорювали той факт, що в англійському місті Манчестер доволі багато лікарів з африканської країни Малаві. Їх там більше, ніж в самій Малаві. Ми, звичайно, ще не пірнули в аж такі глибини. Але напрямок руху, здається, в нас саме той.