Санкції проти Росії: Як ЄС перетворився на погіршену версію ООН

У перший день самміту ЄС в Брюсселі рішення стосовно антиросійських санкцій за військові злочини в сирійському Алеппо прийняте не було. Як не буде прийняте воно і в наступні дні самміту – що б не говорила з таємничим виглядом німецька канцлерка Ангела Меркель, чи як би не переконував всіх у протилежному очільник Європейської Ради Дональд Туск.

Формальною причиною, звичайно, стала заява італійського прем’єр-міністра Матео Ренці. "Ми повинні зробити все можливе, щоб домогтися домовленостей про мир в Сирії, але важко собі уявити, що це може бути пов'язано з новими санкціями проти Росії", - заявив політик.

Насправді, в чомусь Ренці має рацію. Бо розпочавши бійню в Сирії, Путін не зупинить її миттєво навіть в разі прийняття суворих секторальних обмежень, про які думали в Парижі та Берліні напередодні самміту.

Що жодним чином не виправдовує позицію Італії та інших європейських путінолюбів. Того ж канцлера Австрії Крістіана Керна, який у відмові від санкцій побачив "важливий крок вперед". Бо відмовившись від "повільного" інструменту впливу, яким є санкції, вони не запропонували нічого кращого, ніж словесні ескапади стосовно "недопустимості продовження насильства". Простіше кажучи, вони погодились толерувати військові злочини – чи дії, вельми на них схожі – задля економічного комфорту своїх держав.

Більше того, країни ЄС за два дні так і не зуміли продемонструвати світу скільки-небудь злагоджену позицію стосовно того, як саме вони збираються протидіяти неприкритому насильству.

Лісабонський договір, який є аналогом Конституції для ЄС, містить чимало правильних пасажів. "Договір гарантує, що ЄС буде підтримувати та поширювати цінності Європейського Союзу за його межами та робити свій внесок у мир, безпеку, сталий розвиток Землі, солідарність та взаємоповагу серед народів". А ще – "Робити внесок у захист прав людини, зокрема прав дитини, а також суворо дотримуватися та розвивати міжнародне право". І багато, багато інших пасажів, у світлі яких відмова від покарання військових злочинців навряд чи може вважатися "важливим кроком вперед".

А за умови фактичної відсутності задекларованих "спільних цінностей" – рівно як і механізмів реалізації загальної думки всупереч позиції кількох членів ЄС, настає цілком сподіваний параліч прийняття рішень. Точнісінько такий, який давно скував ООН.

При тому в ООН правом вето володіють держави – власниці ядерних арсеналів. Що додає ветуванню якщо й не етичного виправдання, то бодай якогось трохи боягузливого практичного сенсу. Натомість в сьогоднішньому ЄС блокувати рішення важковаговиків може не тільки Італія, а й Австрія, Угорщина чи Кіпр. Для цього не треба ядерної зброї. Досить російських грошей, російських АЕС, збудованих у кредит, чи російського газу.